Пасербки восьмої заповіді

- Ні… не можу. Це понад мої сили. Я можу тільки брати, брати і брати, збирати душі, набивати ними свою калитку, крихту до крихти збирати викуп, який колись подарує мені визволення…

- Але ж тоді може народитися диявол значно страшніший та могутніший від тебе теперішнього! Народиться справжній Князь Тьми, і він існуватиме тут, на землі! - абат, неспроможний уже всидіти на місці, підхопився й заходив туди-сюди, кусаючи губи й нервово смикаючи агатові чотки, що висіли в нього на поясі. - Чи не так народився ти сам: коли попередній диявол, менший за тебе, нагромадив нарешті свій викуп і згорів у його полум’ї, розплавився, як плавиться руда, щоб дати життя металу!

- А мені що до того? - знизав плечима Великий Здрайця. - Адже то був ЩЕ НЕ Я; і тоді буду ВЖЕ НЕ Я!

- Не прикидайся! - абат Ян різко зупинився напроти Півнячого Пера, сміливо подивився йому у вічі, тож за якусь мить диявол не витримав і одвів погляд. - Адже там, на млині, ти відпустив належну тобі душу, вселивши її в мертве тіло, - і врятував цим нас усіх!.. І, можливо, душу того нещасного теж. Отже, ти можеш віддавати!

- Можу, - насилу вимовив Півняче Перо. - Значить, можу. Але як же я потім шкодував про це! Ти жорстокий, святий отче, ти вабиш мене страшним вибором, і в ту хвилину, коли я ладен пристати на твою раду, зважитися приректи себе на невідомі страждання заради нездійсненної надії - я згадую, що не здатен порвати свої кайдани! Ти ніколи не був дияволом, святий отче! Те пекло, що в мені, та рука Пекла, що час від часу входить у мене, - вони не дадуть мені цього зробити! Я не спроможний вигнати продані душі із себе просто так, не заради певної мети; я не маю сили порвати нитки, які сполучають нас; я ляльковод, залежний від власних маріонеток! Зрозумій же нарешті це, святий отче, і дай нещасному дияволу спокій! Не спокушай мене!!!

Великий Здрайця замовк і похнюпив голову. Руки його тремтіли, як недавно в абата; і півняче перо на береті, затиснутому в лівому кулаці, підстрибувало й терлося об коліно.

Отець Ян тим часом був напрочуд спокійним. Він, очевидно, вже щось вирішив.

- Я вірю тобі, - лагідно сказав ксьондз, нахилившись до диявола, який важко дихав. - Вірю, що самому тобі з цим не впоратися. Але тобі допоможуть.

- Хто? - безнадійно, не підводячи голови, запитав Півняче Перо. - Ти? Не сміши мене, абатику…

- Ми, - твердо сказав абат. - Ми, злодії, діти злодія Самуїла, - допоможемо тобі.

Диявол здивовано підвів голову й побачив: четверо людей обступили його, присунулися впритул і завмерли з чотирьох боків, немов варта навколо злочинця, немов батьки навколо дитини, яка завинила.

- Зараз тобі буде дуже погано, - Терезина рука злегенька доторкнулася до плеча Великого Здрайці, і той смикнувся, як від опіку. - Так погано, як, напевно, ще ніколи не було. Потерпи, будь ласка…

І наступної миті діти злодія Самуїла вчепилися у Великого Здрайцю.

4

Схожа на побите віспою лице рівнина сріблилася під місяцем і куйовдила сиву ковилу - тільки місяць був інший, яскраво-золотий, із ребристим обідком і чітким горбоносим профілем по центру, під яким вигинався напис, зроблений забутою, а може, й невідомою людям мовою; і ковила була неправильна, оскільки зараз у Марти знайшовся час придивитися та зрозуміти: не ковила це зовсім, а сиве людське волосся, що проростає просто з рябих вибоїн під ногами.

А по рівнині блукали люди. Їх було не так уже й багато, десятки два-три, не більше, а неосяжний простір скрадав їхню кількість та змушував кожного відчувати себе єдиним, покинутим, самотнім до божевілля - люди стискалися, не помічаючи цього, проходили одне повз одного, не зауважуючи цього, руки торкалися рук, плечі - плечей, не помічаючи цього, не помічаючи, не…

Воріт не було. Величезних залізних воріт, що так добре запам’яталися Марті ще від першого вторгнення, воріт, за якими валялася безтямна й оголена Джошева душа, - не було. Коли Марта усвідомила, що не бачить виходу, не бачить кордону між рівниною Великого Здрайці й світом живих, вона здригнулася, позадкувала, як ніколи гостро відчуваючи всередині себе самої ту діру, що прорвав у ній Мовчун, коли випадав у собаче тіло Одновухого… І наче невидима лава, наче розплавлена сталь ринула крізь жінку, обливаючи вогненним потоком ту саму діру, твердіючи по краях, набуваючи форми, ваги, реальності - Марту судомило від болю, але біль ніс очищення, у ньому ховався вихід - вихід із пастки, і Марта раптом подумала, висвітливши у свідомості, що туманіла від дивовижного болю, наївний і простий здогад: ворота - це я!

І стала біля розчахнутої пащі, біля двох металевих стулок заввишки вдвічі… ні, утроє вищих од неї самої. Стулки злегка погойдувалися, розходились у різні боки, наче складені чашечкою долоні, коли їхній хазяїн збирається зачерпнути води з гомінкого струмка, і на сталевій поверхні найближчої долоні - Марта чітко бачила це - було викарбувано вигадливий барельєф, безліч фігурок, переплетених у найнеймовірніших поєднаннях, немов лози занедбаного виноградника.