Пасербки восьмої заповіді

Ось і вона сама, маленька, дев’ятирічна, роззявивши рота жадібно слухає батька Самуїла; а ось вона вже у Відні, у ліжку з Мовчуном, вигинається в пароксизмах пристрасті й безгучно кричить… А он Михал рубається невідь з ким, і обличчя братове перекосилося від напруги; під тілом повішеного виє Одновухий, Тереза сповиває дитину, розпластаний, мов хрест, на холодній підлозі келії молоденький чернець Ян, строгий абат Ян вислухує сповідь дами середнього віку з поглядом янгола, який попогуляв; падає палаючий Мардула у воду Гронча; під ножем Півнячого Пера сповзає плямиста кора з ліщинової лозини, і кільця її обвивають розчавленого підмайстра Стаса, а сивий вовк несе в зубах трирічну дівчинку, і та кричить, кричить, кричить…

Тверда п’ятірня з розгону затисла Марті рота - й істерика так само швидко відступила від жінки, як і охопила її. Михал засичав від болю в обпаленій долоні, потім мовчки посміхнувся, обвів поглядом ворота, кивнув сестрі й швидко пішов геть - від воріт до людей на рівнині, на ходу виймаючи з піхов палаш.

Поруч із ним крокував абат Ян, і рвучкий вітер хапав коричневу сутану бенедиктинця за поділ, немов хотів зупинити.

Слідом ішла Тереза.

Марті хотілося рушити слідом за своїми, але вона боялася покинути ворота, що були частиною її самої, єдиної з усіх, котра вміла не лише красти, а й віддавати.

Один безумець, який похмуро тинявся по Великому Здрайці, наблизився до воріт, потім пошкріб пазуристим пальцем якусь фігурку, невиразно буркнув, намірився йти, налетів на Марту, здивовано завмер, не бачачи жінки, ступнув, знову налетів на Марту, яка похитнулася, стенув широченними плечима й пішов околяса.

- Сивий? - самими губами видихнула жінка.

Безумець зупинився в півоберта, вуха його не по-людськи заворушилися й стали сторч, у відкритому роті волого зблиснули ікла - і Марта побачила, що зі спини Сивого, трохи нище поперека, там, де у тварин починається хвіст, росте тонкий ланцюг. Кручені кільця його вилискували синявою, сам ланцюг лиснів, потворно блищав, тоншав за два кроки від Гарклівського вовкулаки й ставав невидимий, ідучи в нікуди. Ланцюгом зненацька пробігла хвиля, так, ніби хтось, ховаючись за здибленим обрієм, підтягував Сивого до себе, але вовкулака вперто не хотів іти, вдивлявся перед собою і змушував власну спину набухати буграми м’язів, опираючись натиску ланцюга.

- Жінка… - хрипко народилося зі страшної пащі. - Ох жінко!.. Відкіля?..

- Сивий! - Марта плакала, не помічаючи цього, і важка лапа коротуна надсилу дотяглася до неї, заспокійливо поплескала по плечу.

«…А я коли почув, що знайшлася на світі така жінка, котра за душу свого мужика на Сатану поперла й придбаний товар із рук його поганих видерла - віриш, до лісу втік і цілу ніч на місяць вив! Від щастя - що таке буває; від горя - що не мені дісталося!..»

Слів цих не було вимовлено; точніше, вони були, але не тут і не зараз, проте саме їхнє світло сяяло в цю хвилину в зелених очах Сивого, відганяючи туман байдужності, змушуючи бачити, а не вирячуватися бездумно в імлу рівнини, порослої сивим волоссям.

І навіть утробне ревіння, що пронеслося над душею Півнячого Пера, не змогло позгасити впертих зелених свіч.

Вони тільки яскравіше розгорілися, а ще Сивий оглянувся через плече, якийсь час дивився на ланцюг, що проростав із його тіла, немов уперше бачив його, а потім ривком намотав ланцюг на праве передпліччя й зігнув могутню руку в лікті.

- Мабуть, і мені пощастило, - посміхнувся вовкулака. - Що ж, не всякому…

Договорити він не встиг.

Михал, Ян і Тереза вже гнали безумців до Мартиних воріт, продані душі вертіли головами на всі боки й нічого не розуміли, але навколо кожного Самуїлового приймака чітко колихалася хмара трохи мерехтливого пилу, і пил цей обпалював безумців, які не бачили нікого, крім себе, і змушував спершу безглуздо тупцювати на місці, потім дибати геть від пекучого пилу, а далі йти, бігти, тікати…

Ні.

Тікати їм не дали.

Таких Стражів Марта бачила вперше.

Вони не були велетнями - усього в півтора раза більші за звичайну людину, але вигляд їхній потрясав і викликав нестримне бажання відвернутися й замружитися. Голий безволосий горбань, із чиїх худих сідниць замість ніг росли дві волохаті шестипалі руки; величезне око на жаб’ячих ластах посмикувало змієвидними віями; жирний хробак звивався й підминав під білясте черево сиве волосся рівнини - і слідом за ним лише мертва лисина глянсувато полискувала під місячним світлом; кремезний чоловік без обличчя, у якого замість геніталій зухвало стирчала долоня з розчепіреними обрубками, а покриті виразками груди здувалися, як барило; реготливі жінки, на тілах яких випиналися численні соски, з яких скрапували поодинокі молочно-матові краплі й пропікали землю під босими ногами…

А ревіння все не стихало.

Михал з Яном перезирнулися, не змовляючись, заступили собою Терезу й зробили крок назустріч Стражам.