Пасербки восьмої заповіді

Марта проводжала її поглядом, аж поки та зникла, і повернулася до наступного, зовсім ще хлопчика з бордовою родимою плямою через усю праву щоку.

Вона рвала ланцюги, слизькі кільця виривалися з липких від крові долонь, жінка вже не знала, що тріщить: кайдани, що рвуться, чи її власні сухожилля; ворота поглинали визволених одного за одним, різкі вигуки Мардули зливалися з лютим гирканням Сивого, від куряви над місцем битви зі Стражами чулися лайка трьома мовами упереміш із латинню, і ревище, дике, надривне, нескінченне ревище над рівниною…

5

Його превелебність єпископ Гембицький не любив та й не вмів квапитися. Про намір дітей старого Самуїла разом із тинецьким настоятелем провести ніч на батьківській могилі, він знав заздалегідь; утім, таємниці з цього ніхто не робив. Тільки-но всі четверо вирушили на цвинтар, єпископові доповіли про це, ледве

Івоничі встигли вийти з хати, тож чернець, який висунувся у вікно, лише підтвердив уже відоме. Але поспішати його превелебності було нікуди. Нічого особливого в тім, що дорослі діти, виконуючи батькову волю, проведуть ніч на його могилі, не було. А проте… Недаремно пахолки князя Лентовського божилися, що бачили поруч із тинецьким настоятелем того, чиє ім’я краще зайвий раз не згадувати, - ворога роду людського! Та й ожилі небіжчики й усе таке інше; може, й привиділося князівським людям з переляку, тож і наплели зайвого, - а може, й ні! Повага до покійних - діло угодне, але не християнський це звичай - ніч на цвинтарі сидіти! Помолися Господу за душу батька свого, постій над могилкою та йди собі з Богом; а оце нічне пильнування… Що, коли Самуїлові діти якесь богопротивне чаклунство замислили?

Оце й належало з’ясувати достеменно.

Однак Гембицький справедливо розсудив, що жодне чаклунство, якщо воно й намічалося, раніше полуночі вершити не будуть, а тому сидіти зайві три-чотири години на цвинтарі чи неподалік немає ніякого сенсу.

Отак розміркувавши, його превелебність спочатку добряче повечеряв, потім віддав якийсь час молитвам та благочестивим роздумам і лише після цього почав збиратися в дорогу.

Треба сказати, що перед тим, як вийти, єпископ удався до роздумів не тільки благочестивих, а й дуже практичних. Прихопивши із собою двох ченців із дебеліших, Гембицький рушив прямо до табору князя Лентовського, щоб попросити в того гайдуків для супроводу. А заодно і знайти провідника, який довів би їх до цвинтаря, - блукати в пітьми навмання єпископові аж ніяк не хотілося.

Першим знайшовся провідник, знайшовся сам собою й цілком випадково. Утім, він був такий п’яний, що в єпископа просто язик не повернувся сказати, наче провідника «сам Бог послав».

Пастух, який ледве тримався на ногах, шумно випав із дверей передостанньої в селі хати, ледь не налетів на одного з ченців і став похитуючись.

- Ти місцевий? - строго поцікавився єпископ, гидливо відвертаючи носа, бо винним духом від пастуха перло за кілька кроків.

- Ні-і, - мотнув головою той. - Із Замокриців я. До кума в гості прийшов. А тут і Божий Суд, і поминки - то ми з кумом…

- Де тут цвинтар, знаєш? - урвав пастуха Гембицький, зрозумівши, що випивака може теревенити ще довго.

- А хто ж цього не знає? - вигукнув безмежно здивований гураль. - Усі знають: і живі, і мертві! - он там, за пагорбом, а потім…

- Проведеш? - знову перебив його єпископ, якому ці «і живі, і мертві» не дуже припали до душі.

- Уночі? На цвинтар?.. - знітився випивака і навіть почав ніби тверезішати.

Відчувши його непевність, Гембицький зверхньо посміхнувся.

- Чи ти часом не злякався, сину мій? Нечистих боїшся? Мабуть, цвинтар у вас недобрий?

- Цвинтар як цвинтар, - образився гураль. - Усе як у всіх. А порядні люди вночі дома сидять і слив’янку смокчуть! Он із тобою скільки народу (схоже, перед очима в пастуха троїлося), без мене доведуть!

- Та ти хоч знаєш, хто перед тобою? - спитав котрийсь із ченців.

- Хто? - відразу зацікавився пастух. - Мати Божа?!

- Його превелебність єпископ Гембицький! - урочисто виголосив чернець. - Отож, не мели язиком, а веди, куди наказують!

- Ну, коли й справді його превелебність, тоді, звісно, - без особливого бажання погодився гураль. - Проведу. Тільки навіщо вам туди, ваша превелебносте? Ходімо ліпше, хильнемо по чарочці на славу Господові! У кума мого…

- Це вже мій клопіт - навіщо, - присадив пастуха єпископ. - А твоє діло вести мовчки, балакучий сину мій.

- Угу, - приречено кивнув пияка, але тут йому в голові майнула нова і, мабуть, дуже вдала, як на нього, думка.

- Я, звичайно, проведу, але ж у горлі в мене пересохло, ваша превелебносте. От монастирське винце, кажуть… усім винам вино! Непогано б скуштувати! А там - хоч на цвинтар, хоч відразу на той світ! У гарному товаристві не лячно…

- Грішно захоплюватися хмільним зіллям, сину мій, - строго завів єпископ. - Та й чи не зіб’єшся ти з дороги? Сам розумієш: вино глузливе, сикера буйна, а п’яна людина до худоби подібна!

- Худоби?! - щиро здивувався гураль. - То це ми з кумом… ач, скажеш таке - худоба! Не піду я нікуди! Прямо тут спати ляжу!