Патерн

Це несправедливо, подумав він. Несправедливо й неправильно. Міла хазяйнувала на цій кухні не раз і не двічі. Сотні вечерь та сніданків, сотні застільних розмов. Тисячі викурених сигарет і сигаріл. Сотні відтінків домашнього настрою, створених нею. А тепер тут не лишилося практично нічого, відміченого її вибором, її смаком, її присутністю. Від його попередніх подруг залишалися чашки зі смішними малюнками, здоровенні порцелянові чайники, розписані квітами і феніксами, лаковані підноси, дорогі сервізи. Ціла колекція посуду — порцелянового, керамічного, фаянсового, скляного й металевого. Офісного, салонного, богемного, ніякого. А від Міли — лише дві глиняні миски, придбані на сільському ярмарку й запхані невідомо куди.

Він повернувся до спальні, відкрив гардероб.

На металевому вішачку сумували Мілині джинси.

Він перейшов до коридору, де стояли її капці і кросівки. Новісінькі жовтогарячі капці з котиками і заношені до брудного глянцю гавнодави.

Відтак пошук утраченої присутності привів його до вітальні. Тут, оточений трьома шкіряними диванами і такою ж кількістю торшерів, царював високий кальян. Поставлений на мармурову стільницю, він виблискував позолотою та дзеркальними арабськими написами.

Міла називала його «лампою Аладдіна».

Антон згадав, як купував цей агрегат на єгипетському базарі. Уже маючи кальян у багажі, він вилетів із Шарм-ель-Шейха на Мальту. Туди, де вперше зустрів Мілу.

Тоді Бавловський, що чекав його на острові, у жодний спосіб не дав зрозуміти, що знайомий із нею. Жодним словом, жодним порухом очей. Коли Антон побачив її на пілоні, Августин Лаврович сидів поряд. Пив бурбон із льодом. Зміряв інертним поглядом чергову стриптизерку, що зайняла центральну позицію, указівним пальцем поправив золоті окуляри і повернувся до вивчення повідомлень, що застрибували до його смартфону.

Спливли роки, але та мить виринула з Антонової пам’яті зі всіма звуками і барвами. Соковита й рельєфна, насичена запахами квітів, що ними декорували залу нічного клубу.

Але тепер — особливо тепер — йому не хотілося думати про Бавловського. Або про щось, мічене присутністю Бавловського. Про те, до чого той доторкався. Може, тому що він уже знав: липких і темних думок про Августина Лавровича все одно не уникнути.

Він так і позначив ці майбутні думки: липкі та темні. Любителька уточнюючих прикметників його б, напевне, підтримала.

Принаймні, зрозуміла би.

Липке та темне мусило почекати. Він пам’ятав: у вітальні збереглася ще одна річ, зчеплена із втраченою присутністю.

Міла подарувала йому цю книжку разом із нещасливою гальбою. Сказала, що хотіла б, аби він її прочитав.

«Роман? — запитав він, гортаючи сторінки. — Не люблю сучасну літературу».

«Чому?» — Вона не здивувалася, просто поцікавилася.

«Та вона вся якась бутафорська, — сказав він тоді. — Постановочна. Як наше сране шоу».

«Не можна так узагальнювати».

«Можна».

«Це хороший роман. Майже про мене».

«Знайома з автором?»

«Ні». — Вона солодко всміхнулася: їй подобалося, коли він її ревнував.

«А чому майже?»

«Бо тій дівчині, про яку там написано, більш-менш пощастило». — Солодкість зникла з її обличчя.

«А тобі?»

Вона відвела очі, сказала:

«Менше, ніж їй».

«Я почитаю», — пообіцяв він тоді.

І не виконав обіцянки.

«А що, як, — подумав він, — фатальна пригода з пивною гальбою була знаком? Попередженням. Людям дозволено пробачати, але чи здатні пробачити хранителі наших обіцянок?»

Невідомо.

Він давно не читав паперових книжок. Певно, вже кілька років. Відтоді, як упрягся в телевиробництво.

«От і згадаю, як це — читати книжку, — сказав він собі. — І поки Назарчик думає, а опера зі слідчими роблять свою справу, можна пройтися лонґрідом».

Антон витягнув з шафи книжку, умостився на дивані, увімкнув один із торшерів. Штучне світло змішалося зі світлом блідого дня.

На обкладинці художник намалював юну білявку в дорослому, ризиковано декольтованому платті. Малюнок нагадав Антону японські манґі. Але, на відміну від послідовників Тедзукі Осаму⁶, оформлював книжки ретельно проробив деталі обличчя, позначеного важкуватою північною вродою. Дівчина з обкладинки дивилася на Антона виклично й розгублено. Одночасну присутність цих двох станів художник передав через вигин її напіввідкритих губ. Вони і запрошували, і кривилися від остраху.

Антонів погляд переповз на назву:

«Із невеликою “чорною дірою” можна...»

Він гмикнув, ще раз глянув на малюнок, відкрив книжку й почав виконувати обіцяне.