Патерн

— А детальніше? — Вимога не домінувала в голосі режисера, він цікавився.

— Мотивував знайомого штемпа полазити по ком’юніті, — сказав Назар. — По даркнету, по смітничкам...

— Що за штемп? Хакер?

— На спеців працює.

— Не здасть?

— Тобто?

— Тим спецам нас не здасть?

— Не повинен.

— І що твій штемп накопав?

— У принципі, те саме, що ми й передбачали.

— Давай без експозицій.

— Є один закритий ресурс. — Назар відкрив закладку й повернув монітор так, щоби Антон бачив картинку. — «Phallus impudicus» називається.

— Що за хрінь?

— Це назва гриба. Він не їстивний, псярка така смердюча. Але страшенно похожий на член. Назва з латини так і перекладається: «член непристойний». У середньовіччі на якомусь там соборі монашкам навіть заборонили до нього наближатися.

— Давай без середньовіччя.

— На цьому «Імпудикусі» викладена вся наша кухня. До речі, там є і з цієї монтажної відео. Із туалетів відео, із технічних приміщень. Тьорки, трах, усе таке. Ціла колекція.

— Сподіваюся, ти всіх «жуків» відшукав? — Антон зайшов до меню, почав передивлятися рубрикатор.

— Одна камера он там була. — Назар показав на стельовий плафон. — Друга працювала з компа. А прослушку вони запхали до плазми і тепер знають, що ми здогадалися про акул та акваріум.

— А де гарантія, що інших немає?

— Гарантію лише в морзі дають. — Адміністратор пошукав, куди стряхнути циліндрик сигарного попелу і врешті-решт відправив його просто на підлогу. — Але тут можемо потріщати. Я тут усе оцими ручками перемацав. — Він показав Антону долоні, відтак глянув на підлогу й розтер попіл підошвою кросовки, — Оцими рученятами, бро.

— Значить, ми в акваріумі. — М’язи на Антоновому обличчі напружилися, наче він зціпив зуби. — У грьобаному акваріумі із грьобаними акулами.

— Правду кажеш, старий, — кивнув Назар, закашлявся, сплюнув. — Грьобані акули, грьобані дельфіни і грьобані каракатиці. Грьобані морські гади, які жеруть одне одного. І нічим, падли, не бридяться.

— Ти думаєш, що Мілу...

— Зараз дещо тобі покажу. Серед відео на тому «Імпудикусі» є лесбійська чорнушка. — Назар відклав сигару, забрав в Антона «мишу», знайшов файл, клікнув. — Дивися, це вчорашній запис із каптьорки. Свіженький... Я так розумію, що її повісили саме там, де вона запалювала з Христинкою.

— Ні. — Антон прикипів поглядом до екрана. — Здається, це інше місце. Тут стелаж нижчий і вужчий.

— Богиня та її віддана жриця, — гмикнув Назар.

— Мілка старається, — кивнув Антон.

— Профі.

— Цікаво. — Антон повернув запис до початку.

— Ще б пак.

— Цікаво не те, що вони лижуться, а як вони це роблять. Таке враження, що обидві знають, звідки їх бере камера. Принаймні одна з них точно знає.

— Ти режисер, тобі видніше.

— Ти сказав: «Її повісили саме там», — нагадав Аніон. — А може, Міла сама повісилася?

— Із якої радості?

— У неї настрій постійно стрибав.

— Тобі видніше.

— Ти таку версію не підтримуєш, бачу.

— Старий, її повісили.

— А той технік, який її знайшов, теж казав: «Мілу Вікторівну повісили». І звідки у всіх така впевненість?

— У детектива граєшся? Ну-ну... — Назар уступив шефу крісло, а сам із ногами забрався на шкіряний диван, знову розпалив сигару й випустив у бік Антона димний струмінь. — До речі, а звідки в того техніка таке поганялово — «Гімар»?

— А це важливо?

— Просто цікаво.

— Мене інше цікавить.

— Я розумію.

— Не розумієш, — похитав головою Антон. — Якби розумів, то не казав би, що я граюся.

— Але ж подумай сам: чого би тій Мілці вішатися? — Адміністратор покрутив сигару, намагаючись, щоби та рівномірно горіла з усіх боків. — Як сказав би американський коп: «Не збігається з психологічним профілем». Дівчина з пілону має бути... — він зробив

паузу, підбираючи доречне слово, — компроматостійкою. Якось так.

— Зеро, — підсумував Антон.

— Ми реально нічого не знаємо, — погодився Назар.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки. На екрані монітора спліталися тіла двох жінок, одне з яких тепер лежало в морзі; у монтажній густішав сигарний дим; за стіною зачаїлася незвична тиша. На вимогу слідчого керівництво каналу призупинило зйомки.

— Як ти думаєш, проєкт прикриють? — запитав Назар.

— А ти як думаєш?

— Можуть і прикрити.

— Тепер нас точно не прикриють, — запевнив Антон. — Тепер, Назаре Михайловичу, у нас будуть золоті рейтинги. Зуб даю. І на телебаченні будуть рейтинги, і на «Імпудикусі» цьому сраному. До речі, твій хакер не просвітив тебе часом, хто там пасеться?

— Якісь жирні чорти.

— Чорти?

— Збоченці.

— А конкретніше?

— Конкретика, бро, ресурсу вимагає.

— Ти коли з ним розмовлятимеш?

— Можу сьогодні ввечері.

— Ось тобі ресурс. — Антон витягнув із портмоне купюри. — Штуки баксів на аванс стане?

— На аванс, сподіваюся, стане, — кивнув Назар, узяв купюри, перерахував і сховав у глибинах свого батніка. — А чого це ти так перейнявся?

— Хайпонуло мене.

— Не думав, що в тебе з Мілою... так серйозно.

— Людям властиво помилятися.

— Ну-ну.

— Що «ну-ну»?

— Міла тобі до одного місця. Просто ти боїшся.

— Я боюся? — стріпонувся Антон. — Чого саме?

— Не «чого», а «кого».

— І кого ж?

— Сам знаєш.

— Ти скажи.

— їх.

— Якби я їх боявся, мене би тут не було.

— А мені щось стрьомно.