Патерн

Стас: Коли не маєш аргументів, залишається тільки когось принизити.

Олег: Якщо в кожного своя правда, то про що люди будуть говорити?

Стас: Знайдеться про що. Це лише в таких, як ти, усі розмови про політику, збоченців та хто що вкрав. І це не три теми, а одна, тому що в підсумку всі розмови жлобів закінчуються тим, що політики-збоченці все вкрали. І кому від цього легше?

Олег: Є одна правда й багато брехень.

Стас: Є ілюзія єдності — і правда про різноманітність.

Олег: О! Значить, правда таки є.

Стас: Ми з тобою називаємо «правдою» різні речі.

Олег: Стаcю, роби собі хвоста. І в тому хвості отримаєш свою правду про різноманітність. А поки шукатимеш її, альфа-член усіх тут виїбе. І це така буде єдність, що всім мало не покажеться.

— Чудово, хлопці! — сказав оператор. — Ніхто не випав з кадру.

— Це я буду вирішувати, чудово чи не чудово. — Антон відірвався від монітора, примружився на яскраве світло і двома пальцями помасажував перенісся. — Але наче все ОК.

— Нарешті! — Із темних студійних нетрів виринула ведуча. — Третій протон. О пів на першу ночі.

— Можна було б іще подискутувати, — зауважив Олег.

— Не треба ще дискутувати. — Антон підійшов до дзеркала, подивився на своє відображення, поправив зачіску. — Уже подискутували. Цього разу все вийшло. Дві позиції заявлені, аргументи на користь сучасного бачення світу озвучені. А у фіналі, як і передбачалося, органічно виник стрижневий меседж про альфа-член, що всіх виїбе. Відповідно, ми підвели глядачів до висновку, що, попри всю філософію та різноманітність людських доль, для життєвого успіху потрібно мати... Кава гаряча?

Він забрав у ведучої паперовий стаканчик, відпив і продовжив:

— Правильно, треба мати альфа-член. Себто зробити його в клініці пластичної хірургії доктора Мясковського.

— Смачного, — побажала Антонові ведуча.

— Треба ж було і про нього сказати, — не вгамовувався Олег.

— Про кого?

— Про доктора Мясковського.

— Про нього казати не треба. — Ведуча наблизилася до Олега, чарівно всміхнулася. — Одразу після вашої суперечки піде реклама клініки.

— Усе ж таки шкода, — приєднався до них Стас, — що з моїх реплік викинули згадку про кота Шредінгера. Там, де я кажу «двічі по два», він був би в тему.

— Не мудруйте, Стасе, ці ваші баги та фічі⁵ на хєр нікому не впали. — Антон насолоджувався кавою. — Аналітики все продумали. До дрібниць. Незнайоме ім’я відволікає від стрижневої думки. Наш глядач — це «маленькі українці». Прості звичайні люди, у яких все переплутається: коти, альфа-члени, доктора. І залишиться в їхніх головах не те, що нам треба, а вінегрет із питань на тему «Якого альфа-кота виїбав доктор Шредінгер?».

— НЛП? — запитав Стас.

— Воно, ріднесеньке. — Антон повернув паперовий стакан ведучій. — Куди ж без нього?

— Я перепрошую, — напружився Олег. — А словосполучення «народне господарство» також має якесь приховане навантаження?

— Які допитливі хлопці, — похитала головою ведуча.

— Це ж телебачення, — нагадав Антон. — Тут кожна секунда коштує грошей. Ніхто не дозволить марнувати час на порожні фрази.

— Теоретично я знав це й раніше. Але самому поваритися на цій кухні...

— Матінко!.. — Ведуча закотила очі, кинула стакан до сміттярки.

— Олежику, я пожартував, — розсміявся Антон. — Це словосполучення випадкове. Від слова «зовсім».

— Антон Вікторович жартує, — кивнула ведуча. — Він любить жартувати.

— Я сильно вибачаюся... — хрипло сказали за їхніми спинами.

Режисер із ведучою подивилися туди, звідки йшов голос.

У проході між декораціями стояв Гімар.

— Там, у каптьорці... — Він кивком показав за спину.

— Що в каптьорці? — Антон скривився, наче від кислого.

— Мілу Вікторівну повісили.

7

Куріння в робочих приміщеннях каралося штрафом. Але цього ранку Назар був упевнений, що його не оштрафують. Навіть за кубинську сигару.

Він розпалив її кілька хвилин тому, і сигара — здоровенна міцна «партагас» — наповнила димом геть усю монтажну. Вентиляція змагалася з нею. Змагалася, але програвала.

Назар переглядав фейсбучну стрічку. Його очі, не затримуючись, пробігали постами: малюнок, банер, аватарка, знову малюнок, знову аватарка. Миготіння постів заспокоювало.

Ні, радше не заспокоювало.

Антон пройшов крізь пасма диму, став за спиною. Якби не відображення на полірованих стінових панелях, адміністратор не помітив би його появи.

«Навіть не грюкнув дверима», — зауважив Назар. — Що там? — Назар розвернув своє крісло назустріч шефові.

— Слідчі працюють, експерти. — Режисер обійшов крісло, присів на край столу.

— Що кажуть?

— Мені нічого не кажуть. Там із ними верхи, безпека, юристи каналу. Перетирають. А в тебе що свіжого?

— Усе рівно. Особливо не пресували. Де був, що робив. Узяли відео з камер, та й по всьому.

— Я не про це. Я тебе про щось прохав.

— Я в процесі.

Антон поклав руку поряд із клавіатурою.

Раніше в таких випадках він клав її на клавіатуру, згадав Назар. Тиснув на пластик усією долонею.

Він підвів очі, майже з викликом зустрів погляд шефа.

Майже.

«Усе тече, усе змінюється, еге ж? — запитали в Аніона очі адміністратора. — Таке от попадалово, бро».