Патерн

— Тоді вертай гроші.

— Я поговорю з хакером, — пообіцяв Назар, щиро затягнувся, закашлявся від гарячого диму. Коли кашель припинився, додав: — А тобі, старий, раджу: не грайся у детектива.

Хвилину вони мовчки дивилися один на одного.

— Немає ніякого хакера, — припинив мовчанку Антон.

— Мої проблеми.

— Тоді хто з нас грається в детектива?

Мовчазний обмін поглядами повторився. Назар

не витримав першим, прокашлявся, запитав:

— А як ти здогадався?

— Тільки такий дешевий довбак, як ти, Назаре Михайловичу, береться за серйозну справу з авансом у тисячу баксів.

— Дякую, бро.

— Відгрібай, не дякуй, — махнув рукою Антон. — Це тобі за тупі поради старшому за званням. І взагалі... — Він підвівся, пройшовся кімнатою. — Прозріваю я щодо вашого покоління. От просто зараз прозріваю. Ви ж не міленіали, ви ж на книжках зростали. А в головах — мультики.

— Мультики! — передражнив шефа адміністратор. — Що за тупі понти, Антоне Вікторовичу? Ти ж лише на шість років за мене старший.

— Аванс отримав? Форсайт! — Режисер рушив до дверей.

— До речі. — Назар знову згадав про сигару, затягнувся, випустив дим крізь ніздрі. — А ти в курсі, що Міла власного вітчима здала ментовні? Відправила на зону чувака, який їй оплачував елітну гімназію і балетну школу? Звинуватила у зґвалтуванні. їй, до речі, тоді й сімнадцяти не було.

— Багато дали? — зупинився у дверях Антон.

— Що? — не зрозумів Назар.

— Питаю, скільки років дали вітчиму.

— Десятку.

— Він тепер на свободі?

— На зоні коні двинув.

— І звідки така інфа? З Інтернету?

— Не вгадав, — похитав головою Назар. — У мережі такого немає. Інфа з файлів, де містяться детальні відомості про всіх. Про учасників і працівників. Там і про тебе є. І про мене також.

— І де ж ти знайшов такі цікаві файли?

— База даних під шифрами.

— Ти її створив?

— Я маю до неї доступ. Обмежений. Але створив не я. І не я її адмініструю.

— А хто? Люди Бавловського?

— Можливо.

— Значить, вони, — кивнув Антон. — Хто б сумнівався...

— Але я тобі нічого не казав.

— Не казав. Перекинеш мені файл Міли.

— У мене обмежений доступ.

— Знову брешеш?

— Ні.

— Брешеш.

— Я ж казав тобі: обмежений доступ.

— Ти подумай. — Режисер повернувся до столу, поклав на нього десяток стодоларових купюр: одну за одною, не кваплячись. — Добре подумай. А потім, коли добре подумаєш, перешлеш мені файл Міли. А заразом також і мій.

Він вийшов із монтажної, проте за мить вистромив голову з дверної пройми і запитав:

— Так ти кажеш, що Міла здала вітчима за те, що той її трахав?

— Так.

— Це ще коли вона у школі вчилася?

— Так.

— І він здох на зоні?

— Здох.

— Туди йому й дорога.

Голова зникла, двері зачинилися.

— На книжках зростали... — пробурчав у порожнечу Назар. — Знав би ти, на чому я в Житомирі зростав, мажорчик сраний...

8

Поставивши собі питання «А що я, урешті-решт, знаю про Мілу Олійник?», Антон відчув себе персонажем кримінального серіалу. Із цим відчуттям він залишив знімальний павільйон і сів до авто. Із ним же доїхав до своєї домівки, вимкнув смартфон і, не роздягаючись, упав у ліжко.

Він сподівався, що відразу засне. Але втома безсонної ночі несподівано змінилася хвилею збудження. Він покрутився і відчув, що голова не хоче дружити з подушкою. Сів, увімкнув смартфон, перевірив пошту й месенджери, але не побачив листів від Назара.

Антон підійшов до вікна, відсмикнув гардину. Із восьмого поверху місто виглядало скупченням велетенських холодильників із вікнами-магнітами та пентхаузами, подібними до дрібної побутової техніки. Раптом зрозумів, що вже давно не бачив денного міста й відвик від його панорами. Відвик від цих архітектурних поразок, що не ховаються за нічною темрявою та спалахами світлової реклами.

Засмикнув гардину, рушив до кухні.

Там, допивши залишки хересу з пляшки, стилізованої під церковну дзвіницю, знайшов шматок пармезану та заповзявся зрізати з нього пластинки. Тонкі, майже прозорі.

Водночас згадав як Міла тут, на його кухні, чаклувала над крем-супом, розливала густу рідину в глиняні миски, посипала тертим сиром та дрібними пластівцями. Тоді — він пам’ятав, добре пам’ятав — вони пили херес. Простіший і дешевший, аніж у пляшках-дзвіницях. Здається, «Pedro Ximenez».

Смакуючи бронзову вологу, Міла розповідала про якусь давню знайому. Та, за її словами, зазвичай запивала вермутом хамон, сири, салати, до яких обов’язково додавала руколу та дрібно натерту лимонну цедру, а також морозиво з фісташками. Але з мискою гарячого супу вживала виключно херес.

«Терпкий міцний херес», — казала Міла.

Вона любила уточнюючі прикметники.

Антон поглядом пошукав речі, що пов’язували кухню з Мілою. Не знайшов. Глиняні миски стояли (або лежали) десь на антресолях, загромаджені іншим посудом. А пивна гальба, що її Міла подарувала йому на днюху, розбилася минулого тижня. Упала на підлогу й розлетілася на дрібні скалки.