Патерн

— І завучі, і директор. — Тіло Міли ледь здригнулося.

У Христини були холодні долоні.

— Вони ставили тобі дванадцятки? — Її пальці торкнулися Мілиного соска.

— Вони улітали на рожеві планети.

— Рожеві планети... — Пальці Христини помандрували нижче. — А я все по землі повзаю.

— Поки ще.

— Поки ще. — Христина підвелася з рулону, стягнула із себе футболку, зняла бюстгальтер і розщепнула джинси. — Поки ще.

— Поки ще, — тихо повторила Міла, дивлячись на голу Христину. — Давай зіграємо у гру, — сказала вона й також звільнилася від одягу.

Відтак розпустила волосся плечима, встала перед Христиною і повільно повернулася, демонструючи їй все своє тіло. Стрункі ноги. Плаский живіт із виразним рельєфом м’язів. Спадисті плечі. Сильні стегна, які її вітчим називав «планетарними». Груди тієї задерикуватої форми, за якою полювали наслідувачі Модильяні.

— У гру? — Погляд Христини обмацував плечі, стегна і ноги Міли.

— Кожна собі уявляє, як воно має початися і з чого.

— Так.

— У кожного свої фантазії. — Міла змінила позу так, щоби відкрити очам Христини найінтимніше. І найдостойніше за формою, як казали їй старіючі колекціонери. Зустрілася з нею поглядом і зрозуміла, що та оцінила.

— Так, — прошепотіла Христина.

— Я буду робити все так, як ти собі уявила, і все, що ти уявила. — Міла поклала руку на своє межиніжжя. Не відриваючи погляду від обличчя Христини, повільно перебираючи пальцями, вона зволожила вказівний та середній і ще повільніше облизала їх. — І що би ти собі не уявляла, я все це зроблю. Усе, що ти придумаєш. Усе, чого ти від мене забажаєш. Не обмежуй себе.

— А якщо тобі буде незручно?

— Не буде.

— Але...

— Не обмежуй себе.

— Ти ж не знаєш, про що я фантазую.

— Не обмежуй. — Міла впала перед Христиною на коліна, її язик атакував нижні губи дівчини, ковзнув клітором, стрибнув глибше, до розпеченої вологи її тіла.

Коли Христина застогнала від задоволення, вона відірвалася і запитала:

— Так як ти це уявляла?

— Я хочу...

— Ну.

— Але ти будеш сміятися.

— Hi.

— Я хочу, щоби була музика.

— Нехай буде музика. — Міла потягнулася за смартфоном. — Яка музика?

— Біллі Айліш. «Bad Guy».

— Ти хочеш, щоби я була твоїм поганим хлопцем? — Вона знайшла трек, увімкнула.

— Я хочу зверху... сісти тобі на обличчя.

— А далі?

— Далі?

— Що я маю робити?

— Маєш робити мені приємне, губами і язиком. — Обличчям Христини промайнуло щось хиже. — А ще ти будеш робити собі масаж. Усіма пальцями. Так, щоби я все бачила. Все-все.

«“Bruises on both my knees for you”.¹ Це починає мені подобатися», — подумки зазначила Міла. І повторила слідом за Біллі Айліш:

— Гт that bad type. ⁴

6

[«Я ревную!», випуск 6, сцена 18]

Кімната учасників шоу. Особисті речі її мешканців розкидані ліжком і стільцями. Шафа для одягу розчинена. Олег сидить на ліжку, Стас перед дзеркалом приміряє літній піджак.

Олег: Стаcю, ну його до дупи. Я валю звідси, нехай виставляють неустойку.

Стас: Чого ти смикаєшся? Дівки цих альфа-розмірів насправді бояться. От чого Христина таке впорола? Що, думаєш, їй справді цікава та Міла? Просто вона показує, що не хоче, щоби її жорстко драв якийсь виродок. Альфа-розмір... Це ж насправді потворність, відхилення від норми. А ми з тобою нормальні, таких, як ми, — більшість.

Олег: Я збільшувати не буду. Відмовлюся, крапка.

Стас: Якщо тобі на халяву зроблять альфа-розмір, cтрашного в тому нічого немає. Кінець кінцем, якщо не сподобається, зробиш менший. Із великого зробити мале завжди дешевше, аніж із малого велике.

Олег: Ти ж дві секунди тому казав, що це потворність.

Стас: Халява.

Олег: Ти собі на халяву і хвіст присобачиш?

Стас: Ми ж зараз не про хвіст говоримо. Мав би я альфа-член, спробував би, скажімо, у приваті позніматися. Люди нормально заробляють. Особливо за кордоном. Це ж як інструмент. Розширює твої можливості.

Олег: То уродство, то розширює можливості. Ти б уже вибрав — із хрестом чи без трусів.

Стас: Тут насправді немає протиріччя. Якщо уродством можна заробляти валюту, то таке уродство розширює можливості. Твоя, Олеже, біда в тому, що мислиш ти не по-сучасному. Ти міркуєш так: якщо двічі по два чотири, то вже не може бути, щоби двічі по два було п’ять. А сучасна людина спочатку визначає, що ми сьогодні розуміємо під четвіркою, а що — під п’ятіркою. Якщо нам треба порахувати кількість мішків із картоплею, то ми рахуємо просто: два на два дорівнює чотирьом. Але якщо нам треба порахувати способи життєвої самореалізації, то все залежить від того, хто рахує. В одного виходить три, а в іншого — шість з половиною. І ніхто не має права стверджувати, що в одного правильна цифра, а в іншого — ні. Тому що два на два чотири — то лише в народному господарстві. А в самореалізації кожний має свою математику. Так сучасні люди мислять.

Олег: Припасуй собі хвоста. Буде в тебе ще більше самореалізації. Будеш його показувати, і тобі за це платитимуть.