Патерн

— За друзів!

Сказала й відпила вина. Цього разу вже повільно, смакуючи, ополіскуючи рота густою пахучою вологою.

«Якщо цей старий чорт захоче, — вирішила вона, — я покажу йому надмірність. Таку надмірність, що в нього роги повідпадають».

— Вони б усе одно померли. — Власник «Дівінуса» пробіг свою колекцію поглядом. — Я лише не дозволив їм дожити до прикрощів старості, до занепаду. Вони померли у щасливому віці, коли їхні тіла ще не втратили сили і пружності, коли шерсть ще не злиняла. Я зафіксував їх у розквіті, щоби вони тішили мене своєю природною красою.

— А зараз у вас є кіт?

— Так.

— Гарний?

— Мені подобається.

— Він також стане опудалом?

— Я сподіваюся.

— І коли?

— Десь за три роки.

— А кіт про це знає?

їхні погляди зустрілися. За весь час їхнього знайомства вона вперше подивилася Любомирові просто в очі. І нічого там не побачила. Очі господаря «Дівінуса» були світлими, водянистими і непроникними. І це не була непроникність зачиненої штори, а радше непроникність просторової порожнечі, невиразність блідого й рівного, нічим не відміченого місця.

— Ти так артистично читала листа Ельвірі, — сказав Любомир.

— А ви звідки знаєте?

— Знаю.

— То це ви той клієнт?

— Ні.

— Але ви підглядали.

— Я маю знати, що відбувається в моєму клубі.

— Клієнту таке може не сподобатися.

— А ми йому не скажемо. — Любомир підморгнув Софії. — Домовилися?

— Домовилися. — Донька інженера примружила праве око.

— І як тобі Ельвіра?

— У смислі?

— Вона реально тебе збуджує?

— Я би так не сказала.

— А як би ти сказала?

Софія взяла хвилинну паузу, відтак присудила:

— Вона не на мій смак.

— Ти байдужа до класичної вроди?

— Жанна мене більше заводить. — Софія відсьорбнула з келиха. — Тобто збуджує. Як жінка жінку, — виправилася вона. — А в Жанни яка врода? Не класична, ні?

— Як на мене, в її обличчі є щось вульгарне. Печатка грубого вуличного життя. А ще Жанні не завадило би скинути кілограмів п’ять-шість.

— Ні, у неї класна фігура, — не погодилася донька інженера. — Каталожна. Дев’яносто, шістдесят, дев’яносто.

— У випадку Жанни — вісімдесят вісім, шістдесят шість, дев’яносто три.

— Ви знаєте напам’ять? — здивувалася Софія.

— Вона працює в клубі на ставці, — нагадав власник «Дівінуса».

Він підвівся, налив собі вина і з повним келихом рушив до великої книжкової шафи, що стояла в глибині зали. Відкриваючи скляні дверцята, Любомир повторив:

— Ти дуже артистично читала лист Ельвірі.

— Викладачка казала, що в мене ораторська артикуляція.

— Чудово. Я б хотів, щоби ти прочитала уривок із Батая. Уголос. Виразно, з ораторською артикуляцією.

— Довгий?