Патерн

— ...Ти ж казала, що ти розумна, — долинув до дівчини кощіїв голос. — Я й розмовляю з тобою як з розумною. Як із дівчиною, призначеною для справ особливих і делікатних.

— Щиро вам дякую, — широко усміхнулася Софія. — Ви добре все пояснили. Вам цікавіше дивитися. І не лише вам, а всій тій вашій піраміді. О’кей. Жодних проблем. Будь-який концерт за ваші гроші.

— Ти не забула, що на тебе тато чекає?

— Та вже йду, йду. — Софія не без зусилля відчинила важезні двері. — Бай-бай.

Вона почала підніматися сходами, але зупинилася і знову заглянула до зали.

Любомир розкорковував нову пляшку й не одразу її помітив.

— Ти щось забула?

— Я знаю, чому вам сподобалася назва з тим «божественним богом». — Софія дивилася просто в сіру пляму Любомирового обличчя. — Тому що на вершині тієї вашої піраміди немає найвищого спостережника.

— Це лише припущення. — Кощій наповнив келих. — Одна з багатьох можливих версій.

— Ні.

— Доведи.

— Змія, яка схопила себе за хвіст, не зможе сама себе з’їсти.

Рука з келихом зупинилася на півдорозі.

Кощій завмер, наче випускаючи з легень зайве повітря. Відтак подарував їй чи то посмішку, чи то вищир:

— Я не часто повторюю, але тепер повторю, — сказав він, підносячи келих до губ. — Повторю, бо мені приємно повторювати тобі, Софіє: ти потрібна мені, ти обрана і призначена. Для справ особливих та делікатних.

«Для справ особливих та делікатних, — повторив слідом Антон, відкладаючи книжку. — Знаємо-знаємо, що таке справи особливі та делікатні».

Він увімкнув у смартфоні режим селфі й побачив на екрані власне обличчя. Набрякле, недбало поголене, із темними колами під очима. Кущики сірого волосіння визирали з вушних западин.

— А може, й не знаємо... — проказав уголос і вимкнув камеру. Побачив позначку пропущеного дзвінка.

Торкнувся великим пальцем екрана.

Дзвінок був від Назара.

«Потім», — вирішив Антон.

На екран вистрибнула ще одна позначка. Повідомлення.

Назар писав:

«Телефон Анжели N...» Далі йшли цифри.

Антон не відразу усвідомив, про кого йдеться. Відтак згадав розмову в автівці.

Гмикнув.

І набрав номер.

Рінґтоном подруга Міли обрала розщеплені та тривожні ритми «Space oddity»¹. Такі ж розщеплені й тривожні, як Антонів настрій. Він навіть пошкодував, що жіночий голос перервав космічну самотність майора Тома.

— Так, слухаю, — сказав голос.

Антон назвав себе. Згадав Мілу. Поцікавився, чи не відволікає пані від важливих справ.

Та кілька секунд мовчала.

Відтак спитала, чим може допомогти.

— Мені тут у вуха ллють усяке лайно, — сказав Антон. — Роблять із Міли чумну сучку. А я хочу знати правду.

— Ви самі того хочете, чи вас змусили дізнаватися? — Жінка зробила наголос на слові «змусили».

— Змусили? — не зрозумів Антон. — Що ви маєте на увазі?

— Люди шукають правду або для заспокоєння, або ж для помсти, — пояснив голос у телефоні. — Найчастіше буває так, що на помсту їх провокують. Тобто змушують мститися.

¹ Композиція Девіда Бові з альбому «TheBestOfDavidBowie1969/1974». Пісня присвячена самотності астронавта — майора Тома, який опинився наодинці у відкритому космосі.

— Мене ніхто не змушує. Я хочу розібратися.

— Ви хочете мститися, це очевидно. Вибачте, але не люблю ускладнювати людям життя...

— Я ж вам кажу: лише розібратися.

— І собі теж.

У смартфоні квакнуло. Абонент обірвав розмову.

18

Не думав тебе сьогодні побачити. — Назар відірвався від монтажного монітора, щоби дати Антонові краба.

— А про що думав?

— Що ти забухав днів на п’ять.

— До того йшло. Але знайшлися ліки.

— Нова сексі?

— Не вгадав.

— Поділися.

— Тримай! — Антон поклав перед адміном роман про невелику чорну діру. — Путівник по ексклюзивних розвагах.

— Не читаю романів.

— Зовсім?

— Паперових точно не читаю. Очі болять.