Пацики

Третій день нікого не бачу. Коновал зависає на Східному у знайомих, із якими мутить і двігається. Ляня більше не дістає своїми тупими дзвінками, під час яких мовчить і не зізнається, що це вона, а лише сопе, як верблюд, і шмаркає носом. Ха, знаю, що це вона, але не подаю виду, тільки кричу їй «алло!», «алло!», «кого вам треба?» Проте, коли згадую її, в мені наче все здригається. Зранку з Хаапсалу телефонували Риня з Інгрід, голосно й весело гукали у слухавку; мені здалося, шо вони трохи п'яні, мабуть, цілу ніч десь висіли в шумній компанії. Я стояв босим і сонним біля телефону, ліниво бурмотів до них і ніяк не міг в'їхати в їхню естонську радість: от придурки… якого милого, тільки восьма ранку… На кілька секунд навіть уявив їх: Риня в довгих літніх шортах, які він зробив зі своїх старих «левайсів», у білій футболці з чорним трафаретом морди Брюса Лі, на кінчику носа чорні круглі окуляри, Інгрід, мабуть, у світлій сукні, як завжди — без ліфчика; може, годину–дві тому вони ходили босими на березі Балтійського моря, можливо Іван трахав її на безлюдному світанковому пляжі… му–дак, певно і в хуй не дув, що тут, в Україні, в Тернополі, на Бамі, на Київській, у цій квартирі його кращий друган марудиться від нудьги й самотності, от, бляха, життя пішло… навіть нема з ким випити, сходити на озеро, покупатися чи просто поблукати в центрі та гідропарку. Вчора, як повний лох, тинявся по магазинах, навіть в універмаг заходив, пацанам розкажу — не повірять, мене туди хіба мати може затягнути раз на два роки; в «Мелодії» нічьо нового, старе фуфло — «Веселые ребята», тріо Мареничі, Тото Кутуньо. Словом, не літо, а повний аут. Хоча… чого я соплі розпустив? Може, моя біда в тому, що я не маю чим зайнятися?

Пригадую, коли мені було років десять–дванадцять, приблизно о такій порі в Тернополі лив страшний дощ, який тривав понад сорок днів, і я, мої друзі не могли нікуди йти. Я сидів перед вікном і дивився вниз на вулицю, де у глибоченькій калюжі, яка під час злив утворюється на дорозі впродовж тридцяти метрів, вовтузилися незграбні легкові машини. Так приємно за ними спостерігати: за «москвичами», «жигулями», «запорожцями», котрі скупчувалися й не могли дати собі раду, з відчинених дверцят водії висували босі ноги, ступали в дощову холодну воду, йшли одне до одного, радилися, що робити, а цієї миті поруч спокійно проїжджала на високих амортизаторах «нива» чи вантажівка, й водіям, які стояли по коліна у воді, нічого не залишалося, як тужливо дивитися на цей переможний рух могутніх коліс. Від постійної вологості в такі дні знову боліла голова, вона нагадувала розпечений казан, у якому нуртував біль, і мене тягнуло блювати, мати до лоба прикладала великі листки капусти, але це не допомагало, тільки міцні таблетки й сон рятували від цих неприємностей. Ті роки я дуже любив, бо тоді часто вмирали генеральні секретарі, і в країні оголошували жалобу, а нас звільняли від тортур іти до школи, можна було нічого не робити, лише дивитися похорони, балет по телевізору і слухати по радіо класичну музику. Несподівано телефонує вбитий Коновал. Важко його чути. Таке враження, що він не може говорити, лише бубонить у слухавку.

«Чюєш…», — тихо каже Коновал. Пауза. Я терпляче чекаю, але цей мудак, мабуть, втикає і йому все по–барабану.

«Альо! Ти шо, заснув?» — запитую голосно, аби він повернувся до реальності.

«Толя? Ти щось казав?» От вівця тупорила! Піт на яйцях бабуїна! Коновал знову пропадає, у слухавці чути шум, тріскіт, грюкіт, наче падає телефон.

«Алло! — гукаю я. — Алло!» Невдовзі народжується повільне, нетривке сопіння, а за ним голос Коновала.

«Толя…»

«Шо «Толя»?»

«За тиждень поїдеш зі мною?»

«Куди?» — одразу насторожуюся, бо Коновал у мене ніколи нічого не просив. Цей мудак здається знову втикає. «Альо… не втикай» — кажу йому.

«У село, поїдеш? До Сави. Я його за яйця взяв, і він мені плантар покаже», — глухо говорить Коновал. Кінь педальний. «А хулі? він тобі ж висить? а? висить?»

«Ну мені висить, а не тобі?»

«А тобі для мене шкода? якшо не хочеш з нього брати, дай мені… і я візьму».

«Всьо нормально», — кажу йому, все це починає дратувати.

«Ідеш?»

«Да»; пауза. Чьо я погодився? Не знаю. Кожен день висіти на хаті й нічого не робити — харить. Доклеюю верхній лівий кут стіни картинками. Залишилося небагато. Вчора біля гастроному «Київ» у кіоску «Союздрук» купив два номери польської «Kobieta» і звідти вирізав кілька симпатичних мордочок курв із гарними цицьками під купальниками. Невдовзі знову телефонують. Знову Коновал. Він говорить, що йому на вечір треба хата, старенький, виручай, я прийду не сам.

«Тобі нада варити?».

«Да. Але ти не переживай. Всьо буде нормально».

«Хочу вірити».

«Я двох бабасьок приведу».

«Сподіваюсь, не триперних?»

«Ображаєш, я схожий на балабола? а?»