Пацики

…пауза. Він ще нічого в своєму житті не бачив, каже Боря пригніченим голосом. Да, зітхаю я. Гебельс згадує, що хотів забрати в мене книжки, які давав минулого місяця: кілька брошур з історії УПА, січових стрільців. Я порпаюся на книжковій полиці над письмовим столиком і швидко їх знаходжу. Боря питає: ну як? Навіть не знаю, що йому відповісти, бо так їх і не читав. Класно, кажу. Він одразу пожвавлюється, розказує, що на міський осередок Руху з Канади й Америки постійно надсилають цілі ящики книжок, уявляєш! там такі круті речі — повний відпад! — про дивізію СС «Галичина», про сталінські репресії, про енкаведистський терор у лісах Тернопільщини, Львівщини після 45–го року, про підарасів стрибків(Військові угрупування совєцьких колабораціоністів із західноукраїнського регіону.), про полковника Коновальця, словом… нам про це ніхто не розповідав! Ти мене чуєш? — запитливо дивиться на мене. А? — здригаюся від його запитання, бо перед моїми очима, як живий, стоїть Пиж. Бачу його наївну посмішку, примружені, трішки розкосі очі, невеликі крупинки веснянок під очима й затиснуту цигарку в губах. Він ніколи багато не говорив, трохи прогинався під волею іншого, особливо тоді, коли на нього давив Коновал, із яким останні місяці він був нерозлучним. Саме таким я пам'ятаю Юру.

— Толян?

— Да, да, я тебе слухаю.

— Може, дати інші книжки?

— Які?

— Ну, маю про УГА…

— Шо за біда?

— Українська Галицька Армія…

— Галицька? Це та, шо за Данила Галицького?

Гебельс починає реготати, він затягується й кашляє. З його рота валить дим. Через сміх Боря ніяк не може відкашлятися. Своїм у Русі розкажу — не повірять, згодом усміхається до мене. Твій Рух — гівно, підйобую його; пауза; обличчя Гебельса раптово блідне, а губи стискаються. Боря дивиться на мене гострим і непривітним поглядом, наче я обізвав його маму останньою шльондрою. Ти чьо, Толян? Да, да, витягую нову цигарку з пачки, й тусня ваша біля прапора — гівно собаче, навіть гірше, ви ж на пєдіків схожі, які чекають, щоб їх трахнули в жопу, ти хоч на себе з боку дивився?

— Шо?! Та пішов ти!

— Ну, ну, — заспокоюю його.

— Совок!

— Боря…

— А що, краще, як ви, нічого не робити, тільки повзати? Ви ж живете, як дауни, які збираюся в зграї… І шо ви хочете комусь доказати, шо? Почекай! Не перебивай! Ти мені скажи, шо кожен із вас окремо собою являє? Мовчиш? Нуль, — складає він пальці у вигляді кола, — повний нуль. Вам навіть насрати на те, шо зараз відбувається.

— А шо «зараз відбувається»? Шо?! Табун відморожених, зачуханих роботяг, від яких смердить дешевою «Ватрою» й самогонкою, кожного дня, як вівці, стовбичать біля жовто–блакитного прапора… Це, ти хочеш сказати, «зараз відбувається»? Да?

— Не! — кричить Гебельс, — через таких ган–донів, як ви, яким на все насрати, ми й досі живемо в повній жопі! Союз валиться, нам усім треба бути разом! Ти це розумієш?

— Біля прапора? — злостиво посміхаюся, — фуфло це все, повне фуфло.

Він не витримує й ніби у відчаї кричить: до чого тут прапор!? треба хоча б шось робити, а не тинятися по вулицях, бухати й мочити всіляких зашуганих коїмсомольців. Ліпше пиздити комсомольців, аніж стояти з бандерлогами, як повний лох, біля прапора; ти вибачай мені, але я цієї тяги не доганяю, не доганяю, Боря, ти ж бичієш, кожного дня бичієш, це ж смішно, подивися на себе збоку.

Гебельс густо червоніє й опускає голову, озлоблено покусує нижню губу й міцно стискає тремтливі кисті рук, наче вони його зараз не слухаються і він не знає, де їх подіти. Боря, продовжую, ти шо, цього не бачиш? Пауза. Він підводиться, на кілька секунд застигає на місці, наче вагається, що робити далі. Спрямовує на мене чужий, тужливий погляд і каже: мушу йти. Проводжаю його до дверей, він мовчки виходить, і я раптом розумію, що для Гебельса я став випадковою людиною, з якою йому не по дорозі. Стає не по собі. Мене парить мулька, наче з мого боку є провина. У кожного планка падає по–своєму, — знаходжу собі виправдання, — але ж ми не зобов'язані робити те, що нас харить, і спокійно дивитися, як ця лажа підриває дах нашим друзям. Боря, ти вибрав свою дорогу… і прапор тобі в руки.

2