Читаем Печера ідей полностью

Печера ідей

^{Зненацька Монталове обличчя кривиться у гримасі безглуздої люті.}

^{— Йолопе! Ти досі не зрозумів?.. Єлена… Елій… ти… я… Ми всі — ЧЕТВЕРТИЙ СТУПІНЬ!!!}

^{Ошелешений і розлючений, я кидаюся на Монтала. Я хочу вдарити його й утекти, але натомість зриваю з нього обличчя. Його обличчя — це ще одна маска. Але під нею немає нічого — сама лише темрява. Його порожній одяг падає додолу. Стіл, за яким я працював, щезає. Щезають і лежак зі стільцем. Відтак розчиняються стіни камери. Я поринаю в пітьму.}

^{— Чому?.. Чому?.. Чому?.. — запитую я.}

^{Місця, призначеного на мої слова, стає дедалі менше. Я опиняюся поза текстом, як і мої примітки.}

^{Автор вирішує закінчити мене тут.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Епілог

Я з трепетом відриваю перо від папірусу, написавши останні слова мого твору. Не уявляю, що скаже про нього Платон, який так само нетерпляче, як і я, чекав, коли я нарешті закінчу. Може, читаючи якісь сторінки, він розтягне своє ясне обличчя в легкому усміху. Читаючи інші, — я напевне це знаю — насупить чоло. Можливо, він скаже мені (я немовби чую його стриманий голос): «Дивний витвір, Філотексте; насамперед цей спарований розвиток подій: з одного боку, розслідування Геракла та Діагора, а з іншого — цей цікавий персонаж, Перекладач (ти навіть не даєш йому імені), який живе в уявному майбутньому, занотовує у примітках свої думки, спілкується з іншими персонажами і якого врешті ув’язнює божевільний Монтал… Сумна його доля, бо ж не знає, що він — така сама вигадана постать, як і герої твору, який він перекладає!» — «Але ж багато слів, які ти вклав у вуста твого навчителя Сократа, — теж вигадані, — відкажу я Платонові. І додам: — То чия доля гірша? Мого перекладача, який ніколи не існував, окрім як у творі, чи твого Сократа, який існував насправді, але перетворився в таку саму літературну постать, як мій герой? Гадаю, краще засудити вигадану істоту на реальність, ніж реальну — на вигадку».

Знаючи Платона добре, маю підозру, що хмуритиме чоло він частіше, ніж усміхатиметься.

Одначе я не хвилююся за нього: Платон — це не та людина, яку легко чимось вразити. У захваті він споглядає цей невловний світ, сповнений миру й краси, гармонії і писаних слів, — країну Ідей, яку він пропонує своїм учням. В Академії вони живуть не в реальному світі, а лише в тому, який існує у Платоновій голові. Учителі й учні — це «перекладачі», замкнені кожен у своїй «печері», віддані пошуку самої Ідеї. Я хотів трохи пожартувати над ними (даруйте, коли що не так — я не мав на меті лихого), розворушити їх і, здійнявши голос (поета, не філософа), вигукнути: «Покиньте шукати приховані ідеї, головні ключі та остаточні сенси! Покиньте читати й живіть! Вийдіть з тексту! Що ви бачите? Тільки пітьму? Не шукайте більше!» Сумніваюся, що вони дослухаються. Сумлінні та крихітні, як літери алфавіту, вони й далі через слово і бесіду затято шукатимуть Істину! Одному Зевсу відомо, скільки текстів, скільки вигаданих теорій, написаних пером і чорнилом, керуватимуть людськими життями в майбутньому і нерозумно мінятимуть хід подій!.. Я ж удамся до слів Ксенофонта, якими він завершив свою нещодавню історичну працю: «На цьому мою роботу закінчено. Що ж до майбутніх подій, нехай ними переймається хтось інший».

КІНЕЦЬ «ПЕЧЕРИ ІДЕЙ»,

ТВОРУ, ЩО ЙОГО НАПИСАВ ФІЛОТЕКСТ ХЕРСОНЕСЬКИЙ

У РОЦІ АРХОНТА АРХІНІДА,

СИВІЛИ ДЕМЕТРІАТИ Й ЕФОРА АРХЕЛАЯ.