Переможців не судять

На околиці села Марійка зійшла з воза. Було вже далеко по обіді, коли вона повернулася додому. У хаті поралася свекруха, чоловіки працювали на подвір’ї. У Марійки склалися добрі стосунки з Василевими батьками та братом. Усі дружно працювали на господарстві, а Марійка ще встигала допомогти своїм батькам, правда, не так часто, як бажалося. Ось і сьогодні, швиденько попоравшись біля худоби, вона війнула до батьківської хати. Треба було виконати наказ дядька Василя і якось переказати Любкові, щоб той прийшов до нього.

— Доню… — розквітла у посмішці мати, побачивши у дверях Марійку.

— Доброго дня, мамо! — лагідно притулилася до неї, — як ви тут?

— Як… Як… Як сироти! Ти у чоловіка, Любко в Драганівці, а ми з батьком удвох, наче й дітей у нас ніколи не було! Може, перебралися би з Василем до нас? Хоча б тимчасово?

— А Любко коли буде? Він що-небудь казав, коли прийде?

***

Любко не знав, котра година, восьма чи дев’ята. У березні темніє рано. Небо було високе і на диво чисте, засипане зірками, наче хтось набрав у долоні чарівного пшона та щедро засіяв цю кришталево чорну безодню. Надвечір трохи приморозило, і це було добре. Краще вже йти по примерзлій дорозі, ніж місити весняну багнюку, у якій грузнуть ноги. Любко йшов додому. Набридло йому в тій Драганівці! Прохоренко зрадів, коли Любко до них прийшов. Аякже! Весна на носі, а тут зайва пара робочих рук! І платити не треба, а бараболь у льосі доста. І так запряг хлопця, що той не мав ані хвилини спокою! Вже першого ж тижня покаявся, що так брутально розмовляв з енкаведистом.

— Ні, правий пічник! Треба бути розумним! Ось зараз пожинаю плоди своєї дурості…

А Прохоренко завантажував його роботами. Нарешті Любкові усе це остогидло і він вирішив повернутися додому. Ось ішов, а в душі жевріла надія, може, енкаведист вже й забув про його дурну витівку? Може, залишить його в спокої? Бо ж і роботи вдома до біса, адже не тільки Прохоренки до весни готуються, а й батьки!

Він пішов не вулицею, а городами, знайомими з дитинства стежками, намагаючись не робити галасу і не дратувати собак. А хто його знає, що там вдома відбувається? І раптом, коли до обійстя залишалося пройти ще два сусідських городи, він почув за кущами чиїсь приглушені голоси. Хтось розмовляв польською. Як і всі селяни, Любко володів нею вільно. Він прислухався і те, що почув, змусило його вкритися холодним потом. Хтось збирається попалити хати. Любко закляк на місці, здалося, що він забув, як дихати. Але що робити? Скільки нападників і де вони? Як попередити батьків та сусідів? Не дай Боже, хрусне зараз під ногами якась гілочка, його ж заб’ють! На місці ж заб’ють кляті ляхи! У кущах хтось клацнув затвором. Отже в них і зброя є! Там знов зашепотіли. Під цей шепіт Любко навшпиньках, намагаючись нічого не зачепити, позадкував подалі від небезпечного місця. І лише тоді, коли пройшов метрів з п’ятнадцять, кинувся бігти. По городі, по городі, через паркан… Сусідський собака рвонувся і клацнув зубами біля самої литки, але не дотягнувся, і зайшовся злим гавканням. Любко вже знав, що йому робити. За кілька хат — церква з дзвіницею. Туди! Туди! Він за щось перечепився і впав, боляче вдаривши коліно, але підскочив і знов побіг. Біля вуха щось свиснуло… Не одразу зрозумів, що то постріл, а коли зрозумів, то запетляв, мов заєць. Ось уже й дзвіниця. Хлопець вхопив товсту мотузку, першу, що попала під руку. Над селом понеслися тривожні звуки церковного дзвона.