Переможців не судять

— Товарищ капитан, вот… — простягнув теку з документами, — вот тут письмо.

Капітан почав уважно вивчати документ. Скворцов підійшов іззаду і теж взявся читати. То було рішення Раднаркому УРСР від 9.12.1939 року, де йшла мова про недоліки в справі націоналізації. Дійсно, там було вказано на те, що часто-густо націоналізують майно дрібних підприємців, а їх самих разом з родинами виселяють на вулицю без надання іншого житла і відбираючи геть усе. Це викликає обурення значних верств населення, що зараз недоречно. Місцевим органам влади пропонувалося таким підприємцям житло та майно повернути.

— Ну, бачите? Що я не так зробив? — запитав Смикалюк, коли енкаведисти, нарешті, закінчили читання документа.

— Я тебе ещё раз повторяю, ты… С какой стати ты взял, что это торговец мелкий? Два магазина и дом в два этажа! Ничего себе! Взятку взял?

— Та ви що! — запротестував Смикалюк, — якого ще хабара?

— Не хабара, а взятку! Не знаю, насчет хабара, но взятку взял точно! Наум Лазаревич, а сходим в гости к этому самому Мордехаю?

— К Моргусу…

— Да хрен с ним…

Заарештованого відправили до камери, а самі поїхали до Шворнаха. Той саме був у склепі, впорядковуючи крам після того, як його «порахувала» комісія.

— Ой, вей… — хитав головою торговець, занотовуючи збитки: майже третина товару була розкрадена. Він вже прикидав, наскільки має підняти ціни, щоб хоч якось відшкодувати втрати. Саме у той час, коли визначився, що це має бути щонайменше десять відсотків, двері розчахнулися, і на порозі стали дві найстрашніші у Кулинцях людини. Шворнах закляк. Скворцов поглядом господаря окинув крамницю.

— И вот это нынче называется маленький магазинчик? Собирайся, Шворнах, поедешь с нами!

— За що?!! — заволав торговець, — я ж за все розрах… — і замовк, зрозумівши, що зопалу бовкнув зайве.

Скворцов і Шиманський насторожилися.

— Что-что? Что за «розрах»? За что «все розрах»?

Скворцов зробив крок і опинився за прилавком. Він вихопив «ТТ» та приставив Шворнаху до скроні:

— Или ты, падла, сейчас же скажешь, за что и с кем ты «розрах», или я тебя при попытке к бегству! Имей в виду: Смыкалюк уже сидит в моём подвале!

Шворнах заплющив очі.

— Ну! — наче вперіщивши батогом, рикнув на нього Скворцов.

— За що це все мені… — простогнав Шворнах і тут же, без будь-якої паузи додав, — заплатив я Смикалюку… Золота дав… Хай він здохне!..[25]

Два сержанти, Гребінкін та Тур, довго гамселили Смикалюка, вибиваючи з нього зізнання, з ким він зв’язаний у місцевій організації ОУН, але так і не вибили. Розумів голова, що просто хабар — це життя, а політична стаття — це вже майже смерть. Вперся може вперше в житті, і витримав усі тортури: нікого з ОУН не знає і крапка. Сержанти захекались, Скворцов плюнув та наказав повернути його в камеру. Хто їх знає, цих западенців? Може, й справді нікого не знає? У невеличкій кімнаті, що правила за камеру, крім Смикалюка було ще з десяток чоловіків. Хто сидів, хто лежав на брудному сіні, накиданому на підлогу. Колишній голова довго приходив до тями, лежачи на крижаній долівці. Ніхто йому не допоміг, ніхто не сказав доброго слова. Багато хто сидів тут завдяки йому, тому співчуття годі було чекати, лише хтось кинув зневажливо:

— Приїхали, пане голово…

***