Переможців не судять

Любко так і зробив, і все вийшло дуже добре. Що казав тато мамі, він не знав, але коли за тиждень почав збиратися до лісу, мати лише посміхнулася сумно, мовляв, що ж тут поробиш?

У лісі було здорово. Травень видався теплим, вітру майже не було. Сонечко вже добряче припікало, усюди зеленіла травичка, починали квітнути кульбабки. Надійно захищало від сторонніх поглядів молоде ніжне зелене листя. Правди ніде діти, вночі ще було холоднувато, але хлопці влаштували добрячі курені і від холоду не потерпали. Загін був невеличкий, лише десять юнаків, усі були з різних сіл, тож один одного не знали. Спершу командир наказав забути свої імена, і кожному було присвоєно псевдо.

— До Вовка ти ще не доріс, — пожартував, коли Любко назвав йому псевдо, яке волів би мати, — наразі ти схожий на вовченя.

— Та я!.. — завівся з півоберта Любко, — та я у… — і замовк. Згадав, як станичний наказав: нікому, ні з якого приводу про події в Тернополі не розповідати.

Так Любко став Вовченям.

Навчання почали дуже незвично. Вишикувавши усіх на галявині, командир промовив:

— По-перше, звертатися до мене: друже командир. Звати мене Хмара. А по-друге, ось вам перше завдання: десь тут є схрон. Його треба знайти.

Посипалися питання:

— Де? Який? Великий чи малий? Чи давно зроблений?

На усі ці запитання Хмара лише посміхнувся:

— Ач, які розумні! Може, вам ще вказати, де він? Шукайте! Хто знайде — на вечерю матиме сто грам призових!

Стрій розсипався. Усі почали нишпорити по кущах, між деревами, мало не обнюхуючи кожну травинку. Один Вовченя нікуди не побіг, а залишився у центрі галявини та уважно озирався навкруги. Хмара з цікавістю придивлявся до юнака. Любко обійшов галявину й, незважаючи на гамір, що здійняли його товариші в пошуках схрону, підійшов до Хмари. Той, тим часом, всівшись на старий пень, смалив цигарку.

— Друже командире, чи можу я оглянути цей пень?

Хмара хмикнув:

— Прошу.

Вовченя оглянув пня і неочікувано обхопив його, спробувавши підняти. Раптово той зрушився з місця! Хлопець аж скривився від натуги, і той піддався! Під пнем відкрився вузький лаз до схрону.

— Молодець! — з повагою сказав Хмара, і продовжив, оглядаючи юнаків, що вже підбігли до них, — ось бачите, як треба шукати? Спочатку треба думати, мозок включити, а лише потому — ноги! А скажи своїм друзям, та й мені цікаво, чого це ти присікався саме до цього пня? Хлопці ж побігли одразу до лісу, а ти — ні.

— Та, друже командире, покійна бабуся завжди казали: темніше за все під лампою, тобто ховати треба на видноті, тоді ніхто й не подумає там шукати. А коли ви всілися на цього пня, я й подумав, що вирішили з нас пожартувати. Закрили своєю, даруйте, дупою вхід до схрону, щоб ми тут мордувалися в лісі, та й посміхаєтесь собі…

Хмара зареготав.

— Молодець, Вовченя, одне слово — молодець!

Усі плескали юнака по плечах, наче це вони самі так відзначилися.

А Хмара стояв та й посміхався собі: які гарні хлопці! І раптом посмішку наче водою змило: подумав, що майже усі вони приречені. Енкаведе — страшний ворог, пощади не знає… І скільки таких от хлопців поляже в сиру землю, поки Україна здобуде волю? А може, він сам десь також… Хто знає свою долю?

Зверху було видно, що у схроні лежала зброя.

— Це ж звідки стільки добра? — вражено запитав хтось.

— Ляхи подарували. Коли їм тут совєти чосу давали, так добрі люди про це добро подбали. Зібрали, почистили, змастили та й для вас заховали. Я цей схрон показав, бо вам усім довіряю, а ви повинні пам’ятати, що зробити такий — дуже велика праця. Виказати його, уві сні, під тортурами, напідпитку, у будь якій спосіб — тяжка зрада, яка карається на горло. Ось так…

Сміх затих, посмішки зникли, усі зрозуміли, що жарти скінчилися.

— Давай, Вовченя, лізь…

Любко ступив на хитку драбину, обережно щаблями добрався донизу. Світла з отвору було доста, щоб він розгледів, що ж тут заховано. А заховано було десятка зо два крісів[26], кожен замотаний у окремий мішок, змащений, з десяток пістолетів, загорнутих у промащений папір, а всі разом складені в проолієний мішок, і навіть два ручні кулемети, упаковані так, як і кріси. У кутку — кілька ящиків і окремих цинків із набоями.

— Що подавати? — запитав він у Хмари.

— На кожного по крісу, мабуть, пару пістолетів і один кулемет. Візьми цинк із набоями, а в кутку, поруч з ящиками, має лежати невеличкий мішечок із набоями до пістолета. Знайшов?

Любко у темному кутку намацав мішечка:

— Знайшов! Я наверх це не винесу, драбина не витримає… Трохи струхла… Я спускався, вона вже тріщала, а з вантажем…

— Добре, зачекай, зараз мотузка дамо…

Зброю підняли наверх. Звільнені мішки вклали в один та скинули донизу. Акуратно повернули на місце пень. Хмара причепливо оглянув його і, не знайшовши до чого присікатись, повів юнаків до табору.

Так почався вишкіл Любка Грицая, який тривав два тижні.

***