Читаем Переможців не судять полностью

Вже тиждень Любко мешкав у Тернополі, у знайомих Пана Коцького. Ніхто нічого його не питав. Прийшов чоловік і живе, наче нікого це не стосується. Зранку йде, з’ївши кілька картоплин, ввечері приходить. Знов пара картоплин і спати. Весь день він стежив за дівчатами з педшколи Галиною Перебийніс та Тетяною Бачинською. За Тетяною слідкувати було нецікаво. Гуртожиток — педшкола, педшкола — гуртожиток, ось і всі маршрути по яких вона ходила. Ну, ще у склеп зайде, придбає щось на вечерю. Правда останні два дні з’явився один хлопчина, який ускладнив Любкові задачу. Він також вчився у педшколі, але був тернополянином. Любко мусив одного разу провести його аж додому, навіть взнав, у якій квартирі той мешкає, але нічого підозрілого ні за Тетяною, ні за цим хлопчиною не помітив. За Галиною слідкувати було значно складніше, а тому й веселіше. Та після занять гасала по всьому місту. То співала у якомусь хорі, то зустрічалася з молоддю, яка потім роз’їжджалася на усі боки, спробуй, прослідкуй за всіма! Але за цей тиждень саме у той цегляний двоповерховий будинок, про який говорив пічник, вона таки ні разу не заходила. У понеділок Любко вирішив послідкувати саме за цим будинком. Стежити було важко. Невеличкий дворик, де ніде заховатися і все, як на долоні. Тоді він пройшовся туди-сюди по вулиці, придивляючись до перехожих. Але ніхто в будинок не заходив і з нього не виходив. Довго вештатися біля нього теж не виходило, бо не можна було допустити, щоб хтось помітив, що він за кимсь стежить. Треба залишатися непомітним будь-що, так вчив станичний. Тому він кружляв навколо, поглядаючи у бік будинку майже цілий день. Надвечір почали повертатися з роботи мешканці. Сутеніло, й подекуди вже почали освітлюватися вікна. Поміркувавши, Любко вирішив скористатися темрявою і вперше зайшов до під’їзду. Крадучись, щоб, не дай Боже, якась сходинка не рипнула під ногою, він піднявся на другий поверх. В будинку було шість помешкань, по три на поверх. У п’ятьох були ознаки життя: чулися кроки, розмови, а в одній навіть сварка. Жінка дуже голосно сварила чоловіка, він невиразно белькотав у відповідь. Лише квартира на другому поверсі праворуч була тихою. Любко вийшов з будинку та глянув на вікна — темні. І він наважився. Піднявшись знов на другий поверх, постукав у сусідню квартиру. У дверях з’явилася жінка років сорока, у фартуху, домашньому халаті та капцях.

— Прошу?

— Вибачте, пані, я шукаю Галю.

— Галю? Яку Галю? А прізвище? Хоча Галі в нашому будинку наче нема…

— Прізвища не знаю, але мені сказали, що вона мешкає у шостій квартирі.

— У шостій? Я взагалі не знаю, хто там мешкає… Приходить якийсь пан, але доволі рідко… Я навіть не знаю, як його звуть… Дівчину якусь бачила разів зо два, але хто вона — також не знаю. Ні, у нашому будинку Галі немає…

— Даруйте, пані…

— Прошу…

«Сумнівна квартира… Слово честі, сумнівна…» — так думав Любко, повільно ходячи в вечірній темряві туди- сюди повз будинок. Він дочекався, коли світло у вікнах почало гаснути, бо люди вкладалися спати, та й пішов собі. Треба було відпочити, адже завтра знову мав провести на ногах цілий день. Станичний правильно сказав: у селі всі один одного знають змалечку, а тут зовсім незнайома людина. Перш, ніж залучати її до справи, треба дуже добре до неї придивитися.

Лише на дев’ятий день Любкового перебування в Тернополі, Галина Перебийніс пішла до двоповерхового будинку. Сутеніло. Дівчина впевнено крокувала тротуаром, лунко цокаючи підборами. Хлопець непомітно крався за нею. Будинок за будинком вони наближалися до мети. Коли повернули в сторону залізничного вокзалу, Любко вже був впевнений, куди вона йде і в яку квартиру. Він і сам не знав, звідки та впевненість узялася, але вона з’явилася і не зникала. Все сталося так, як і передбачав. Вікна в «сумнівній» квартирі світилися, це він побачив ще здаля. Галина процокала підборами на другий поверх, це він почув, коли нечутною тінню прокрався за нею у під’їзд.

— Ну, наконец-то…

— Добрий вечір!

Що було далі, він не чув, бо двері зачинилися. Зараз йому нічого не залишалося робити, тільки чекати. Любко вийшов надвір та обійшов навколо будинку. Як же він одразу не подумав! Дерево! Поруч з будинком росла стара висока липа. Перехожих не було, підстрибнув, вхопився за товсту гілляку, підтягнувся та сховався у плетиві темних гілок. З липи було гарно видно, що відбувалося в одній із кімнат «сумнівної» квартири. За столом сиділи двоє: Галина та чолов’яга років сорока, в сірому костюмі. Про що йшла мова, звісно, було не чутно. Галина щось розповідала, а чолов’яга занотовував, час від часу перепитуючи. Розмова тривала з годину, після чого він кудись вийшов, повернувся з пляшкою та коробкою цукерок у руках. Пляшку відкоркували, випили вина й почали цілуватися.

«Та-а-ак… — подумав Любко, — це, може бути й цікаво, але справи не стосується.»

Перейти на страницу:

Похожие книги

Три повести
Три повести

В книгу вошли три известные повести советского писателя Владимира Лидина, посвященные борьбе советского народа за свое будущее.Действие повести «Великий или Тихий» происходит в пору первой пятилетки, когда на Дальнем Востоке шла тяжелая, порой мучительная перестройка и молодым, свежим силам противостояла косность, неумение работать, а иногда и прямое сопротивление враждебных сил.Повесть «Большая река» посвящена проблеме поисков водоисточников в районе вечной мерзлоты. От решения этой проблемы в свое время зависела пропускная способность Великого Сибирского пути и обороноспособность Дальнего Востока. Судьба нанайского народа, который спасла от вымирания Октябрьская революция, мужественные характеры нанайцев, упорный труд советских изыскателей — все это составляет содержание повести «Большая река».В повести «Изгнание» — о борьбе советского народа против фашистских захватчиков — автор рассказывает о мужестве украинских шахтеров, уходивших в партизанские отряды, о подпольной работе в Харькове, прослеживает судьбы главных героев с первых дней войны до победы над врагом.

Владимир Германович Лидин

Проза о войне
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер

В романе впервые представлена подробно выстроенная художественная версия малоизвестного, одновременно символического события последних лет советской эпохи — восстания наших и афганских военнопленных в апреле 1985 года в пакистанской крепости Бадабер. Впервые в отечественной беллетристике приоткрыт занавес таинственности над самой закрытой из советских спецслужб — Главным Разведывательным Управлением Генерального Штаба ВС СССР. Впервые рассказано об уникальном вузе страны, в советское время называвшемся Военным институтом иностранных языков. Впервые авторская версия описываемых событий исходит от профессиональных востоковедов-практиков, предложивших, в том числе, краткую «художественную энциклопедию» десятилетней афганской войны. Творческий союз писателя Андрея Константинова и журналиста Бориса Подопригоры впервые обрёл полноценное литературное значение после их совместного дебюта — военного романа «Рота». Только теперь правда участника чеченской войны дополнена правдой о войне афганской. Впервые военный роман побуждает осмыслить современные истоки нашего национального достоинства. «Если кто меня слышит» звучит как призыв его сохранить.

Андрей Константинов , Борис Александрович Подопригора , Борис Подопригора

Проза / Проза о войне / Военная проза