Переможців не судять

Вони причаїлися у кущах. Саме напроти них, на шляху, зупинилася машина, з неї вистрибнули три чоловіки.

— Все, что ли? — запитав хтось із кабіни.

— Так точно, товариш лейтенант!

— Внимательно тут! Завтра к обеду сменю. Если кого возьмёте, руки-ноги связать, в рот кляп и пусть лежит. Завтра разберёмся… За ночь, небось, не помрёт… Поехали!

Знов запрацював двигун, і полуторка від’їхала. Прибулі засвітили ліхтарем, оглядаючи кущі.

— Хорошеє место для засады. Кусты растут почти вплотную к дороге.

Марійка з Василем заклякли. Вони навіть дихати боялися, адже засідка була щонайбільше метрах в десяти від них.

Прибулі ще трохи пововтузилися, мабуть, влаштовуючись зручніше, та й затихли.

— На когось чекають, — ледь чутно прошепотіла Марія, Василь приклав пальця до рота: замовкни! Покрутив головою, вишукуючи шпарину в кущах, і махнув рукою, мовляв, йдемо. Крок за кроком, обережно, повільно, нечутно, віддалялися вони від засідки, аж раптом Марія оступилася і зав’язла в багнюці. Вона ледь не зойкнула, але вчасно прикрила рота долонькою. Ногу з болота витягнула без туфлі. У темряві, до того ж поруч із засідкою відшукати її не було можливості. Марійка розпачливо махнула рукою й пішла босоніж. Потихеньку, вдалося вийти з кущів і далі, пригинаючись, щоб їх не побачили на фоні зоряного неба, вони рушили до Стасова. До обійстя йшли обережно, прислуховуючись та озираючись. Пройшли городами, повз ставок. Полегшено зітхнули лише тоді, коли біля ніг радісно заскавчав їхній Барбос.

— Нарешті дісталися… — промовив Василь.

— Ще не все, — відізвалася Марійка.

— Тобто як? — розгубився Василь.

— Я ще до станичного піду, треба повідомити його про засідку. А раптом на когось із наших чекають?

РОЗДІЛ 13 СЕЛО МЕШКОВИЧІ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ. ТРАВЕНЬ 1940 РОКУ

Розвиднилося. У кущах, де вночі ледь не попали у засідку Марія із чоловіком, затріщало гілля, хтось голосно позіхнув.

— Тихо ты!

— Так, товарищ сержант… За километр же никого! Светло уже…

— Засохни! Тебя не спросил, светло или темно… Сам вижу!

— Я пойду, отолью?

— Иди, только не светись!

— Есть не светиться!

Щось зашурхотіло, гойднулися гілки, і раптом почувся приглушений зойк:

— Товарищ сержант! Тут следы… Вроде совсем свежие!

— Где?

Цією засідкою командував Гребінкін. Він миттю підбіг до бійця, якій роздивлявся на малесенькій галявинці пляму прим’ятої трави.

— Вроде, спал кто-то…

Гребінкін насторожився, наче мисливський собака, що внюшив дичину. Він мовчки уважно оглядав галявинку. Спершу зім’яту траву навколо, кущі, а потім пішов по колу, вздовж кущів.

— Погоди, погоди… А там что? — запитав він невідомо кого, і обережно обходячи прим’яту траву, підійшов до протилежного краю галявини.

Як він побачив зламану маленьку гілочку? Боєць тільки плечима знизав він подиву, але Гребінкін, не гірш ніж розшуковий собака, вже пішов по ледь помітних слідах і метрів за десять наштовхнувся на велику калюжу, й одразу побачив у ній глибокий слід. Хтось уночі оступився просто в глевке багно. Боєць ішов за командиром слід у слід. Гребінкін заглянув у багно:

— Там вроде что-то есть… Ану, пошарь…

— Так грязь же, товарищ сержант!

— Что?! — не зрозумів Гребінкін, — где грязь?

— Есть! — тут же охолов боєць і поліз у багно, намагаючись не затоптати слід і не надто забруднити чоботи. Засукавши рукав, він заліз у слід рукою і щось там намацав.

— Есть, товарищ сержант! — придушеним від хвилювання голосом скрикнув він і витяг з багна жіночу туфлю.

— Таааак… — протягнув Гребінкін, — похоже на то, что кто-то уходил в спешке и в темноте, а иначе кто туфлю просто так бросил бы? А это значит, что кого-то мы с вами профукали, вот что это значит! Этой ночью тут кто-то был, скорее всего, когда мы приехали, а потом ушёл, а мы проворонили! Вот зараза!

За годину туфлю розглядав старший лейтенант. Її помили колодязною водою, і вона сиротливо стояла на столі. Мабуть, жодної жіночої туфлі у своєму житті Скворцов не вивчав так уважно. А виглядала вона звичайнісінько: сірого кольору, низенький підбор, не нова. Розміру, як кинув оком Скворцов, десь тридцять шостого. Ось і вся інформація.

— Золушка хренова! Это что же? Теперь прикажете на всех окрестных баб туфлю одевать? Ну как же так, Гребенкин? Как же вы ее упустили?

— Не могу знать, товарищ старший лейтенант! Ничего не слышали! Тихо было. Ночью да в кустах не нашуметь — дело невозможное. Может, они до нас оттуда ушились? Машину заслышали и дёру! А мы, пока разгрузились да позицию занимали, вполне могли их прошляпить.

— Не могу знать… Не могу знать… Эх, вы… Снова какая-то девка вырисовывается… А вдруг это одна и та же? И там, в церкви, и когда этого Ковалишина грохнули… Интересные дела…

***