Переможців не судять

— Та майже заснув. Щось трапилось?

— Вирішив трохи свіжим повітрям подихати та навколо роздивитися. Та й побалакати хочу з вами з приводу одного питання. Віч-на-віч.

— Зрозуміло. Зараз злізу.

Вийшли на подвір’я. Присіли на ослінчик, Вітер дістав із кишені пачку цигарок та запропонував станичному. Запалили. Замислено дивлячись на світло-червоний вогник цигарки, Вітер не поспішав починати розмову, заради якої пожертвував сном. Нарешті, коли половина цигарки була випалена, сказав:

— Ось що, друже. У змаганнях за волю нам нема на кого ставити, крім німців. Про це ми вже домовилися, і я радий, що ви всі підтримали позицію тої частини Центрального Проводу, яку очолює Бандера. Але, якщо ми чекатимемо на допомогу від Німеччини, то вона буде чекати на нашу. Чим ми можемо допомогти? Адже ми майже нічого власного не маємо, крім ідеї та людей. Ідея наша німцям не потрібна, у них і своїх досить. Я так вважаю, що ми маємо виходити з принципу: хто не з нами, той проти нас. Якщо ми з німцями, то мусимо діяти так, як і вони. А ось щодо людей… Наша головна перевага в тому, що наші люди тут, на теренах, зайнятих майбутнім ворогом Німеччини. Звідси випливає і головна наша задача…

— Розумію — перепинив його пічник і докинув коротко, — розвідка…

— Так, — погодився Вітер, — саме розвідка. Ми повинні знати усе, чим тут дихають москалі. Усе! Ось у вас у Стасові військові з’явилися. Хто такі?

— Аеродром побудували. Кажуть, цивільний. Але кілька начебто військових літаків я бачив.

— Погано, — неочікувано зробив висновок Вітер.

— Що, погано? — не зрозумів Пан Коцький.

— А те, що начебто. Ти, друже, повинен точно знати, які літаки, скільки їх, номер військової частини, прізвища командирів, наявність зв’язку та місце проходження його ліній і ще багато чого, щоб при нагоді дії цих літаків повністю паралізувати.

— Ну й завданнячко…

— Так, нелегке. Крім того, тобі доручено виконання особливого завдання Центрального Проводу. Ти маєш організувати розвідку на території усього повіту. Вся наша організація — таємна, а розвідка — таємниця у таємниці. З цього часу всі організаційні питання, такі, як прийом до організації новачків, проведення будь-яких акцій — тобі забороняються. Щодо розмов про твою участь у підготовці повстання, то повітовому повідомлять, щоб він тебе не чіпав. Наразі, ти повинен сидіти тихіше за павука на полюванні. Твоя справа — розвідка. Раз на місяць до тебе будуть приходити люди. Звідки — це не твій клопіт, вони будуть пред’являти тобі пароль, ти їм передавати інформацію, яку зібрав. Розвідка — справа марудна і часто густо вимагає грошей. Оце тобі на перший час, — Вітер витяг із кишені тоненьку пачку грошей і вручив станичному, — згодом додамо. Але грішми не розкидайся, щоб не привернути уваги. Та й нема у нас багато радянських грошей, май це на увазі. Є питання?

— Мабуть, за перший місяць я мало що назбираю…

— З чогось треба починати. Нехай мало, але це ліпше, ніж нічого. Далі піде. Головне, налагодити збір інформації. Аналізувати її будуть вже у Кракові, а може, і в Берліні. Але пам’ятай, це сувора таємниця, нікому ні пари з вуст.

— Так, розумію… Якщо москалі взнають — це стінка без обговорень…

— А-а… — махнув рукою Вітер, — що за волю стінка, що за розвідку стінка! Яка різниця?

— За волю якось приємніше, — сумно посміхнувся Пан Коцький, — ніж за чергових окупантів…

Вітер витяг із гаманця половину купюри в один карбованець:

— Це пароль. До тебе прийдуть та запитають: чи можна у вас придбати мішок картоплі? Ти маєш відповісти: є чим платити? Тобі дадуть ось цю половину. Ти порівняєш її зі своєю. Усе ясно?

— Так, — кивнув головою пічник.

— Ото й добре, — Вітер глянув на зоряне небо, глибоко зітхнув, — втомився я за цей тиждень. Мабуть, піду, відпочину.

— Добре, друже Вітер, а я ще посиджу… Щось не спиться. Початую ще трішечки…

Чогара взяли, коли він вже й думати забув про будь-які засідки. За півкілометра від Лодчина, десь о пів на третю ночі, коли він вже мріяв про сон у теплому родинному ліжку, наче з-під землі перед ним вискочило дві темні постаті. Чогар відсахнувся і спробував кинутися назад, але наштовхнувся на третього. Той навіть не хитнувся, коли станичний вдарився об нього, бо був міцний, наче бугай. Тут Чогар відчув, як ззаду вхопили його за руки, наче обценьками, та чимось міцно в’яжуть. І він зрозумів, що порятунку нема.

— Лежи спокойно, а то печень отобью! — пригрозив хтось сиплим голосом.

— А она ему больше не понадобится, — хтось коротко реготнув.

«А може, пронесе? — у розпачі подумав Чогар, — треба щось придумати, де я був і чого йшов уночі? Де я міг бути?»

Він намагався зосередитися, але в голову нічого путнього не приходило. Ніяк не міг придумати, з якого такого дива опинився у полі посеред ночі?

Чогару спутали, наче огиру, ноги, а рота заткали кляпом. Той самий здоровило, на якого він налетів, коли намагався втекти, легко, кинув його на плече і відніс у кущі, які росли не дуже далеко від стежини. На прощання попередив:

— Вякнешь — башку оторву. Понял? — і пішов собі, нечутно й легко.