Переможців не судять

І ось зараз вони сиділи один напроти одного. Чогар утупився в підлогу і мовчав, клянучи себе, що не послухав Пана Коцького. Залишився би в Мешковичах, спав би зараз на сіні… А Скворцов думав, із чого почати допит.

«Фамилия, имя, отчество, где живёт, пребывал ли под судом и другая формалистика — это понятно. А вот что дальше? Что делал ночью в поле? Откуда шёл? Куда? Зачем? Нет… Эти вопросы он ждет, он к ним готов… Его надо ошарашить! Чтобы он растерялся, подумал, что нам всё известно, а если не всё, то главное… Чтобы он решил купить себе жизнь только за какую-нибудь деталь. А что нам известно? Что где-то на территории района должна пройти встреча представителя из Кракова с оуновским активом. Вот это и надо использовать! Главное — внезапность! А если это не поможет… Что ж… Что-нибудь, да выколотим! Но время! Время упустим, вот в чём дело!»

Скворцов помовчав ще хвилину і врешті почав:

— Ну, где живешь, я спрашивать не буду. Понятное дело, в Лодчине. Завтра тебя опознает либо председатель сельсовета, либо продавец магазина, либо нищий у церкви, поэтому и фамилию твою я тоже спрашивать не буду. По большому счёту мне наплевать, под какой фамилией или кличкой тебя поставят к стенке. Ты мне на другой вопрос ответь: а что, представитель из Кракова — порядочный человек или сволочь, как ты думаешь?

Чогар розгубився:

— Він знає про Вітра? Звідки? Що?

А офіцер встав із-за столу та пройшовся по маленькій кімнаті:

— Думаю, что сволочь! Вас заставляет кровь проливать, а сам обратно за кордон укатит. Что, нет?

Думки у Чогара остаточно переплуталися:

— Знає, про все знає… Звідки? Зрада? Напевне, зрада… Але хто?!

— Что, в Стасове встречались? — насмішкувато та не даючи часу подумати, продовжував питати офіцер.

— Ні, у Меш… — і затнувся. Десь біля серця виникла крижинка, — бовкнув, дурень… Бовкнув зайве!

— Ну, что ж замолчал? Меш… а дальше? Молчишь? Ну и дурак! Гребёнкин, карту района!

Сержант витяг зі столу складену карту.

— Что искать, товарищ лейтенант?

— Посмотри, есть ли в радиусе километров пять-десять от Лодчина село, название которого начинается с «Меш».

— А что тут искать? Мешковичи! Это семь километров на северо-запад от Лодчина.

— Ну? Что молчишь, как там тебя? Гребёнкин, роту Коваля в ружьё! Этого в подвал, приедем — разберёмся.

За двадцять хвилин три полуторки з півсотнею бійців, усі, хто був у розташуванні роти, яка поїхала на облаву в ліс, вирушили у сторону Мешковичів. Дорогою Скворцов постійно підганяв водія:

— Давай, боец, жми! Упустим же… — і кидав оком на годинника. Кожна хвилина наче віддавалась ударом серця, — не успеем, ей-богу, не успеем… Разбегутся, как тараканы, ищи потом! Давай, родимый, давай! Успеем до восьми — вечером зайдёшь за бутылкой!

Вантажівки плигали по бруківці, у кузовах чулася приглушена лайка та скрики, коли машини кидало надто вже сильно, або коли хтось комусь попадав ліктем у бік, чи коліном у поперек. Попри погану дорогу до села домчали швидко, за півгодини. Машини одразу поїхали на різні боки, беручи село в облогу. Скворцов вискочив із кабіни і скомандував:

— К машине!

З кузова горохом посипалися бійці утворюючи ланцюг, який охоплював Мешковичі з одного боку. Десь там, у полі, ще два таких волоки, охоплювали село такою густою сіткою, щоб крізь неї не проскочив би навіть мальок. За двадцять хвилин воно було заблоковане. Скворцов глибоко зітхнув. Хоч бійців було небагато, але все, що можна було зробити, було зроблено, наразі залишалося тільки чекати на кінець операції. Ланцюг з усіх боків наближався до села. Бійці йшли так, щоб кожен бачив сусідів по боках. З гвинтівками напоготові рота вийшла до крайніх хат. Поки нічого підозрілого не відбувалось. За рахунок того, що довжина ланцюга зменшилася, утворився невеличкий загін, який почав суцільні обшуки. Його очолив сам Скворцов. Шукали ретельно, не дуже церемонячись. Вибивали двері, пострілами з гвинтівок перевіряли копиці з сіном, від чого одна загорілася. Від неї загорівся і хлів, але живий ланцюг не переривався. В один льох, де почули підозріле шарудіння, Скворцов не вагаючись жбурнув гранату, але то виявилася кицька, що на свою біду невчасно зібралася пополювати на мишей. Ошелешена вибухом, з божевільними очима та кривавими вухами, кицька вискочила з льоху і кинулася на груди якогось бійця, за мить вчепившись йому в обличчя передніми лапами.

— Ах, ты… — матюкнувся боєць, схопив кицьку за загривок, відірвав від гімнастерки та так буцнув ногою, що полетіла десь у кущі, забувши, мабуть, як нявкати. По обличчю бійця текли тоненькі струмочки крові. Ланцюг ішов за загоном, відрізуючи обшукані обійстя від тих, де обшук ще не відбувся. Ще до початку акції до Скворцова привели переляканих голову сільради та секретарку.

— Будете опознавать жителей села и указывать на чужих. За обман сами знаєте что…

Голова промовчав, а нажахана секретарка ледь стояла на ногах.

***