Переможців не судять

Першим почув гавкіт Мовчазний. Він не слухав бесіди представника зі станичним, сидів собі в кімнаті біля відчиненого вікна, лише зрідка випалюючи цигарку. Недопалки кидав подалі, у кущі, що росли поруч із хлівом. Наразі Лось, Зуб та Пан Коцький міцно спали на горищі, господарі — у своїй кімнаті, Вітер із охоронцем у своїй. Раптом Мовчазний розплющив очі. Щось його занепокоїло. Він одразу не второпав, що ж саме, але це тривало лише мить. Його розбудив гавкіт собак. Не собаки, яка гавкає на перехожих із-за високого паркану, а саме собак. Він знав цей гавкіт. Усі собаки при облаві гавкають однаково, наче зграя, що заганяє здобич.

— Вітер! Собаки брешуть! Мабуть, облава…

Вітер прокинувся миттю і уважно прислухався.

— Так… Схоже на облаву.

— Будемо прориватися?

— Піднімай тих, хто на горищі!

Мовчазний прожогом кинувся до драбини:

— Хлопці! Лось! Прокидайтесь, облава!

За хвилину всі були в кімнаті. Там вже був і стурбований Буревій. Жінці коротко кинув:

— Прибери хутенько все…

— Схрон є? — запитав Мовчазний.

— Ні, — хитнув головою Буревій.

— Отже мусимо відходити, — сказав Вітер.

— Від собак? — посміхнувся Мовчазний, — ти палиш? — зненацька запитав він у Буревія.

— Та палю потроху, — здивований запитанням відповів Буревій.

— Дай тютюну, спробуємо собак збити зі сліду.

За хвилину він тримав у руці мішечок з тютюном. Пом’яв його долонями, щоб перетворити на порох та сунув у кишеню. За ці кілька хвилин гавкіт собак майже не наблизився.

— Може, і не облава? Чого ж вони не наближаються? Може, просто собаки… — засумнівався Вітер.

— Ні, — твердо заперечив Мовчазний, — вони йдуть з обшуками, тому повільно. А навколо села — кільце. Отже трусять ґрунтовно, сто болячок їм у печінку. Маємо пробиватися!

Вони почали відходити від собачого гавкоту. Городами, садками, один за одним, у повній тиші. Мовчазний час від часу притрушував слід тютюном, так, про всяк випадок. І вже на околиці, коли Вітер майже повірив, що вони врятувалися, побачили бійців із гвинтівками напоготові. Вони кільцем охоплювали село. Мовчазний витяг два пістолети, озброївся і Вітер. Лось, Пан Коцький та Зуб зброї при собі не мали, але одного пістолета зі запасною обоймою дав їм Буревій. Його забрав собі Лось. Ланцюг стояв так, що заскочити його зненацька не виходило. Вітер, наче збирався пірнати у холодну воду, глибоко зітхнув.

— Хоч би вночі… — прошепотів Лось, — а зараз вони нас за кілометр побачать.

— Ліс далеко? — запитав Мовчазний.

— Півгодини бігу… Звідки ж вони взнали? — Зуб задав це запитання, може, вдесяте.

— Та помовчи ти! — цитьнув на нього Лось, — потім розберемось… Ось що… Там, — він вказав пальцем туди, де оточення було щільніше, — починається невеличкий, але довгий яр. Недаремно вони там оточення ущільнили. А по ярку можна добратися до річки. А на тому боці — кущі… А там до лісу рукою подати. Це єдина можливість вирватися з оточення, але маємо бігти!..

— Яром? — засумнівався Мовчазний, — а якщо там засідка?

— Все одно! Наверху перестріляють, мов куріпок! Кругом земля пласка, наче стіл…

— Твоя правда, — погодився Мовчазний, обережно озираючись навкруги. Вони лежали в кущах молодої картоплі на чиємусь городі. Картоплиння було ще дуже коротке і ледь їх скривало. Оточення стояло метрах у п’ятдесяти і будь-який боєць міг їх побачити.

— Бігти далекувато… Може, трохи підповзти?

— Побачать…

— От ускочили в халепу… — знову заскиглив Зуб.

— Усе! Вперед! Стріляти лише за моєю командою! — взяв на себе командування Мовчазний, — Друже Вітер, біжиш за мною, крок у крок, не відставай! Пішли!!!

***

Скворцов копнув двері. За ним зайшли двоє бійців, голова сільради та секретарка. У хаті на них переляканими очима дивилися господар, його жінка та дочка.

— Это кто? — коротко запитав голову Скворцов.

— Савицький, Грицько Савицький, — запопадливо відповів той, — а це його жінка, це донька Ярослава. А де це твої синки?

— У хрещеної…

— Где-где? — насторожився Скворцов.

— У хрещеної, — сказав Грицько, але Скворцов вже відчув, як при цьому питанні господар напружився.

— И что же они там делают? Почему оба сразу? Где их комната? — Скворцов розчахнув двері кімнати, де двадцять хвилин до того спали Вітер з Мовчазним. Одразу було видно, що ліжка цієї ночі не пустували.

— Кто? Кто спал? Где они?!!

Грицько рвонувся до дверей, але одразу був збитий з ніг бійцями. Хтось зопалу буцнув його чоботом по ребрах. Хтось впав на нього і почав в’язати руки за спиною.

— Где они?!! — закричав Скворцов, раптом повернувся до господині і гаркнув прямо їй в обличчя, — где они?!!

— Пішли… Побігли десь… — розгублено пробурмотіла та.

Грицько при цих словах аж застогнав і з ненавистю кинув погляд на голову сільради.

— Сколько их было? Ну?!! Сколько?!! — кричав він жінці прямо в обличчя, не даючи змоги отямитися.

— Христю… — простогнав Грицько, за що одразу отримав чоботом.

— Сколько?!! Ну?!! — Скворцов тицьнув пальцем у бік доньки Савицького, що перелякана стояла біля вікна, — в тюрьму!!! Её в тюрьму! Сейчас же!!!

— Здається, п’ять…

— Пошли куда?!!

— Не бачила… Слово честі, не бачила… Не треба в тюрму… Як можна…