Переможців не судять

Але Пан Коцький не злякався активності органів, він виконував наказ представника Центрального Проводу — переключився на організацію розвідки, що було таємницею навіть для його найближчих друзів. Розвідувальна діяльність почалася з розповіді Марії про розмову двох офіцерів-льотчиків, яку вона мимоволі підслухала в автобусі, коли їхала у Тернопіль за завданням станичного. Переконавшись у тому, що на аеродромі базуються військові літаки, він послав туди на роботу кількох односельців, і в першу чергу Марію. Вона влаштувалася офіціанткою в офіцерську їдальню і працювала там, доки не прийшов час пологів. Дівчина сподобалася офіцерам, особливе розчулення викликало те, що вона була вагітною. Багато хто з військових були одружені, мали дітей, тому їх погляди мимоволі тепліли, коли обслуговувала гарна молода жінка, яка чекала на дитину. Дуже швидко Марія на аеродромі стала своєю, при ній розмови не припинялися, і вона легко дізнавалася те, про що іншим способом Пан Коцький ніколи б не дізнався. Свої люди у нього були не тільки в їдальні. Прибиральниці, робітники складу паливно- мастильних матеріалів, вантажники, чимало місцевих робітників потребувало складне господарство сучасного аеродрому? Скориставшись цим, станичний влаштував туди стільки свого народу, скільки вважав за доцільне. Відтоді він знав про аеродром усе, навіть у якому настрої прийшов на роботу начальник.

У своїй діяльності Пан Коцький не зупинився на аеродромі. Свої люди в нього були і в роті НКВС і навіть у «попівському домі». В усіх державних організаціях, в усіх цих новостворених «заготсоломасінозбутах», усюди, де потребували працівників з місцевих мешканців, були його люди. Пічник вміло використав ситуацію: усі ці контори та конторки організовувалися одночасно. Тому до них не дуже придивлялися. З гори тиснули: швидше, швидше!.. Думали: наберемо, почнемо працювати, а потім вже будемо відсіювати. Станичний виявився талановитим організатором, мав неабияку пам’ять і хист до роботи з людьми.

Перший посланець, який звернувся до нього з половинкою карбованця та питанням про купівлю мішка з картоплею, з’явився через три місяці після того трагічного травня і був не те що здивований, а вражений обсягом інформації, що передав йому Пан Коцький.

— Дідько його забирай… — пробурмотів він, перегортаючи сторінки, списані дрібним нерівним почерком, — як вам вдалося все це взнати? І за такий короткий час?

— Люди допомогли, — знизавши плечима, ухильно відповів пічник.

З того часу до нього щомісяця приходили незнайомці щоразу з новими паролями, і він передавав здобуту інформацію. Мережа його агентів розповзлася по всьому Кулинецькому районі, і йому було вже важко самому впоратися з цим велетенським обсягом роботи, тим більш, що про людське око мав працювати пічником. Узяв за помічницю Марійку, а ще двох хлопців нелегально відправив вчитися за кордон, у якусь там розвідшколу. Вони мали повернутися за три місяці, і тоді пічник мав надію трохи перепочити. З Марійкою йому стало легше, бо та була грамотнішою за нього. Вона писала звіти та узагальнювала отриману від агентів інформацію. Пічник трохи допомагав їй грішми, хоча не дуже, щоб це не впадало в очі односельцям, і Марійка з Василем вже взяли в сільраді клаптик землі: планували будуватися.

Петро Миколайович Скворцов пішов на підвищення. Після того, як у лютому 1941 року від НКВС відокремився Наркомат держбезпеки, його перевели до Тернопільського обласного управління НКВС начальником слідчого відділу по боротьбі з бандитизмом. Із собою він забрав і правильного помічника Івана Гребінкіна, якого відправив на спеціальні курси вчитися на лейтенанта. Тернопіль, звісно не столиця світової цивілізації, але і не Кулинці. Скворцов оселився у гарній трикімнатній квартирі на другому поверсі чотириповерхового будинку. Безпечніше, звісно, було б жити на третьому, але там не було вільних квартир. Господарів цієї квартири заарештовано за антирадянську діяльність та засуджено на десять років, так що помешкання дісталося йому повністю умебльоване, заходи та живи, що він і зробив.