Переможців не судять

Мирослав Зенюк, голова Стасівської сільради, продовжував виконувати обов’язки, не забуваючи і про власний інтерес. Він чесно постачав «контингент», але міг когось звільнити, а кого й навпаки, підвантажити додатковою роботою. Оскільки він ніколи не забував про себе, хата його ломилася від достатку.

— Я — влада, — значуще казав він, — а владу треба поважати, — і додавав, трохи подумавши, — інакше влада перестане поважати тебе…

І клав собі до кишені чергового хабара чи віддавав дружині свинячу лопатку, принесену прохачем у чистенькому мішку. Усі в селі вже знали: жодного питання у голови не вирішиш, якщо не «підмастиш». І мастили… А що робити, коли він і дійсно влада?

Колгоспу поки що у Стасові не організовували, але вже добре чавили всілякими заготовками: то картоплі, то сіна, а про збіжжя годі говорити. І начебто не відбирали, а закуповували, але за такими цінами, що сміх…

У школах ввели обов’язкове вивчення російської мови, історії ВКП(б) і ще деяких предметів, але до цього швидко звикли. Діти швидко звикають… І якщо при Польщі ніхто вчитися не примушував, то совєти до цього ставилися дуже строго. Спробуй кілька разів до школи не прийти — одразу вчителька прийде до хати та запитає:

— Де Степан чи Наталка? Чому до школи не ходить?

Сказати, що влада дуже вже переймалася долею дітей чи людей взагалі, то навряд чи… Але неписьменні робітники чи військові їй теж були непотрібні. За дуже короткий термін у Країні Рад начебто нізвідки з’явилася сила силенна інженерів, лікарів, вчителів, вчених, військових… Звідки? Захопивши широкою сіткою усе населення країни, влада відправила його в школи, здобувати початкову освіту, потім середню… У країні з’явилася велика кількість середньо-спецільних та вищих навчальних закладів. Цей масовий підхід до справи народної освіти й приніс результати наприкінці тридцятих років.

У Стасові відкрили ветеринарний пункт, куди можна було звернутися, коли хворіла худоба, а восени сорокового року і фельдшерський. Правда, там була лише медсестра, але в районі обіцяли прислати і лікаря чи фельдшера, кого знайдуть.

Зенюк усі ці нововведення приписував собі, своїй «пробивній можливості». Він розказував, які потужні зв’язки має «нагорі», і при тому тикав пальцем у стелю і робив багатозначний вигляд. З його слів виходило, що усе село винно йому до самої смерті.

***

Грицько Савицький з Мешковичів, з жінкою та дітьми жив вдома. На допитах він не зізнався, що має якесь відношення до ОУН, довести нічого не змогли… Правду кажучи, НКВС не дуже зважав на те і садив у табори чи відправляв у Сибір і без будь-яких доказів, але Грицькові, мабуть, пощастило. На якийсь час його залишили в спокої. Різдво він зустрічав разом з родиною. Працювати в організації не припинив, але став дуже обачним і обережним. Відчуття незахищеності та безпорадності під час арешту було гострим і безжальним. Мабуть, він і взагалі б вийшов з організації, але, по-перше, це була будова лише з одним входом, а по- друге, Грицько надто бажав помститися. Йому вже стало відомо, хто їх здав. Цс був Чогар з Лодчина, той самий, якій пішов з Мешковичів, не залишившись на ночівлю. Після того, як Грицька звільнили, він обережно з’ясував, хто такий Чогар насправді. Виявилося, що тієї ночі він додому не повернувся, а наступного дня у нього в хаті був обшук. Отже, здав, мабуть, саме він, а інакше навіщо в нього проводили обшук? Але мститися Грицько волів не лише Чогару. Звісно, його допитували та катували, не витримала людина… Пожаліти? Ні, цього Грицько робити не збирався. Читав Чогар Декалог, коли вступав в ОУН? Читав! А хіба там не сказано: ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни? Сказано! Навіщо тоді присягався? Ні… Чогар винний, тут сумнівів у Грицька не було! Але помститися він хотів і тим, хто катував Чогара та повбивав його друзів! Цього він бажав понад усе!

Перелякана дружина стояла в кутку кімнати, до неї тулилися дві доньки. Спочатку вони голосно плакали, але сержант так грізно на них глянув, що дівчата вдавилися плачем і лише тихесенько скавчали, наче двоє маленьких цуценят. У хаті нічого крамольного не знайшли. Сержант держбезпеки Тур, який командував обшуком, незадоволено скривився, коли підняв ручку, щоб підписати протокол обшуку: що підписувати? Левко Матвійчик, він же Чогар, чого ані Тур, ані ті, хто направив його на обшук, не знали, стояв у протилежному від жінки куті кімнати з руками, заведеними назад та скованими наручниками.

— Ну, то що, Левку, будемо мовчати? — Тур був з Хмельниччини і вільно розмовляв українською, — тебе не лякає, що твоїх, — тут він кивнув на жінку з доньками, від чого доньки аж присіли від переляку, — услід за тобою? Га? У буцегарню? Мовчиш, покидьку… Ну, мовчи, мовчи…

Нікого Тур не заарештував, але нерви попсував Левкові добряче. Той тільки зиркав на нього з ненавистю.

— Ну, дідько с тобою, підписуй! Та не тут… Ось тут підписуй! — Тур тицьнув пальцем у те місце, де Левко мав поставити підпис, для чого йому зняли наручники, — і ви теж!