Ось і сьогодні… Новий рік відсвяткували поспіхом, не було часу. О десятій ранку він вже був у себе в кабінеті. Сів за стіл, відкинувся у кріслі й заплющив очі. З чого починати? На столі сила-силенна тек із документами. Усі вони чекають на його резолюції. Але щоб дати комусь бодай якесь завдання, треба документ прочитати і зрозуміти. Один — це не дуже складно, хоча трапляються такі питання, що й над одним півдня будеш битися і до кінця не второпаєш суті, а коли їх сотні?
Слонь перекинув листок календаря, що стояв на столі на дерев’яній підставці.
— А… — на мить розгубився він, бо далі листка не було. 1940 рік скінчився, почався 1941…
«Важкий буде рік…» — відзначив подумки.
РОЗДІЛ 16
СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
ЧЕРВЕНЬ-ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ
Марія прокинулася від того, що на вулиці щось гуло. За мить вона зрозуміла, що то звук від багатьох літаків, які летіли над селом. Якби вона не чула такого гудіння щодня по багато разів, то, мабуть, одразу й не здогадалась би в чому справа. Питання було в іншому: чого це вдосвіта стільки літаків чи то злетіли, чи то йдуть на посадку? Не встигла вона обміркувати це, як хата здригнулася від вибуху. Марія на мить заклякла. Ще один вибух струснув хату, потім ще, ще… Все це сталося так швидко, що коли Славуня прокинулася, то її плачу вже не було чутно серед грому вибухів. Раптово так гахнуло, що, здалося, хата підскочила і ледь не розвалилася. Уся родина вже була на ногах, гучно плакала донька. Василь, як був у спідньому, вискочив на вулицю, слідом за ним батько. У ранковому світлі вони побачили жахливу картину. Над аеродромом, що починався одразу за околицею села, у небі крутилося десятка два літаків. Здаля було не видно, що то за літаки, але раз по разу, після того, як вони пролітали над аеродромом, там здіймалися клуби чорного диму, блискали багрові сполохи і за кілька секунд доносився гуркіт вибуху.
— Німці! — раптом здогадався Василь і сказав те, у що не хотілося вірити, — це війна!
На вулицю вискочила і Марія з донькою на руках:
— Що? Що сталося?
Слідом за нею на подвір’я вибігла напіводягнена свекруха, побачила заграву над аеродромом, одразу все збагнула та сплеснула руками:
— Боженьку мій… Війна!..
Із сусідніх хат повискакували сусіди і з тривогою дивилися на небо. Літаки полетіли, залишивши по собі заграву пожежі, але підлетіла друга хвиля та продовжила свою чорну роботу. Пара літаків відхилилася від курсу, хто його знає, навмисно чи помилилася у чомусь, і всі побачили, як від них відділилися чорні краплі й стрімко понеслися до землі. Мить, і село здригнулося від потужних вибухів. Дві крайні хати були знищені вщент. В одну попала бомба, і на місці хати, де жила родина Пелюшкевичів, закурилася глибока вирва. На напівповаленому дереві, яке рясно обсіяли недостиглі вишні, висіли чиїсь криваві тельбухи — все, що залишилося від людини, яка ще хвилину тому про щось думала, когось кохала… Від вибуху іншої бомби, яка влучила у чийсь садок, в кількох хатах повилітали шибки. Осколком знесло димар, а вирвану з корінням яблуню закинуло на дах. Слава Богові, ніхто не загинув… Лише після цих двох вибухів люди прийшли до тями. Заголосили жінки, спохмурнішали чоловіки: ясна річ, війна… Як-то воно буде?
Марія притулила до грудей доньку і мовчки дивилася у бік аеродрому. Вона єдина з родини, хто був спокійний. Своєю щоденною таємною працею вона наближала цей день. День, коли німці нападуть на совєти та виженуть з їхньої землі більшовиків разом із сінозаготовками, хлібозаготовками, контингентами, колгоспами, політінформаціями, комісарами, усім, що принесла нова влада за два роки, та дадуть їм волю.
Через те, що німці напали раптово, а також тому, що вони досконало знали все про аеродром, удар був нищівний. У небо не встиг піднятися жоден із багатьох літаків. Диверсанти, а також місцеві активісти ОУН, вивели з ладу увесь зв’язок, відімкнули електрику, вбили кілька командирів прямо поруч з будинками, де ті мешкали. Тільки відлетіли літаки, Марія зі свекрухою почали готувати сніданок. Сьогодні він був раннім, але ніхто лягати спати більше не збирався, який сон після такого видовища.
— Що воно далі буде? — невідомо кого запитав свекор, — то москалі, то німці… Не дають нам спокою!
— Нічого не буде, — заспокоїла його Марія, — німці — культурна нація!
— Еге ж… — докинула в’їдливо свекруха, — кажуть, у совєтів в Москві навіть театр є, а он скільки народу до Сибіру відправили! Усі вони культурні, поки справа до гаманця не дійде.
— А до чого тут гаманець? — не зрозуміла Марія.
Василь їв мовчки і в розмову не втручався. Дідько його знає, хто тут правий, час покаже… Свекор розрізав велику картоплину, щоб скоріше охолонула і вже відкрив рота, щоб щось сказати, але його перепинила жінка:
— А до того, що їм би лише нашу земельку загарбати, а земля — це чисті гроші…
— Ви таке скажете, мамо… Нащо їм наша земля? У москалів землі ген-ген, від Москви до Далекого Сходу! Невже німцям не вистачить?
— Мосиков!
— Я!
— Самсонов!
— Я!