Читаем Переможців не судять полностью

Ось і сьогодні… Новий рік відсвяткували поспіхом, не було часу. О десятій ранку він вже був у себе в кабінеті. Сів за стіл, відкинувся у кріслі й заплющив очі. З чого починати? На столі сила-силенна тек із документами. Усі вони чекають на його резолюції. Але щоб дати комусь бодай якесь завдання, треба документ прочитати і зрозуміти. Один — це не дуже складно, хоча трапляються такі питання, що й над одним півдня будеш битися і до кінця не второпаєш суті, а коли їх сотні?

Слонь перекинув листок календаря, що стояв на столі на дерев’яній підставці.

— А… — на мить розгубився він, бо далі листка не було. 1940 рік скінчився, почався 1941…

«Важкий буде рік…» — відзначив подумки.

РОЗДІЛ 16

СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ


ЧЕРВЕНЬ-ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ

Марія прокинулася від того, що на вулиці щось гуло. За мить вона зрозуміла, що то звук від багатьох літаків, які летіли над селом. Якби вона не чула такого гудіння щодня по багато разів, то, мабуть, одразу й не здогадалась би в чому справа. Питання було в іншому: чого це вдосвіта стільки літаків чи то злетіли, чи то йдуть на посадку? Не встигла вона обміркувати це, як хата здригнулася від вибуху. Марія на мить заклякла. Ще один вибух струснув хату, потім ще, ще… Все це сталося так швидко, що коли Славуня прокинулася, то її плачу вже не було чутно серед грому вибухів. Раптово так гахнуло, що, здалося, хата підскочила і ледь не розвалилася. Уся родина вже була на ногах, гучно плакала донька. Василь, як був у спідньому, вискочив на вулицю, слідом за ним батько. У ранковому світлі вони побачили жахливу картину. Над аеродромом, що починався одразу за околицею села, у небі крутилося десятка два літаків. Здаля було не видно, що то за літаки, але раз по разу, після того, як вони пролітали над аеродромом, там здіймалися клуби чорного диму, блискали багрові сполохи і за кілька секунд доносився гуркіт вибуху.

— Німці! — раптом здогадався Василь і сказав те, у що не хотілося вірити, — це війна!

На вулицю вискочила і Марія з донькою на руках:

— Що? Що сталося?

Слідом за нею на подвір’я вибігла напіводягнена свекруха, побачила заграву над аеродромом, одразу все збагнула та сплеснула руками:

— Боженьку мій… Війна!..

Із сусідніх хат повискакували сусіди і з тривогою дивилися на небо. Літаки полетіли, залишивши по собі заграву пожежі, але підлетіла друга хвиля та продовжила свою чорну роботу. Пара літаків відхилилася від курсу, хто його знає, навмисно чи помилилася у чомусь, і всі побачили, як від них відділилися чорні краплі й стрімко понеслися до землі. Мить, і село здригнулося від потужних вибухів. Дві крайні хати були знищені вщент. В одну попала бомба, і на місці хати, де жила родина Пелюшкевичів, закурилася глибока вирва. На напівповаленому дереві, яке рясно обсіяли недостиглі вишні, висіли чиїсь криваві тельбухи — все, що залишилося від людини, яка ще хвилину тому про щось думала, когось кохала… Від вибуху іншої бомби, яка влучила у чийсь садок, в кількох хатах повилітали шибки. Осколком знесло димар, а вирвану з корінням яблуню закинуло на дах. Слава Богові, ніхто не загинув… Лише після цих двох вибухів люди прийшли до тями. Заголосили жінки, спохмурнішали чоловіки: ясна річ, війна… Як-то воно буде?

Марія притулила до грудей доньку і мовчки дивилася у бік аеродрому. Вона єдина з родини, хто був спокійний. Своєю щоденною таємною працею вона наближала цей день. День, коли німці нападуть на совєти та виженуть з їхньої землі більшовиків разом із сінозаготовками, хлібозаготовками, контингентами, колгоспами, політінформаціями, комісарами, усім, що принесла нова влада за два роки, та дадуть їм волю.

Через те, що німці напали раптово, а також тому, що вони досконало знали все про аеродром, удар був нищівний. У небо не встиг піднятися жоден із багатьох літаків. Диверсанти, а також місцеві активісти ОУН, вивели з ладу увесь зв’язок, відімкнули електрику, вбили кілька командирів прямо поруч з будинками, де ті мешкали. Тільки відлетіли літаки, Марія зі свекрухою почали готувати сніданок. Сьогодні він був раннім, але ніхто лягати спати більше не збирався, який сон після такого видовища.

— Що воно далі буде? — невідомо кого запитав свекор, — то москалі, то німці… Не дають нам спокою!

— Нічого не буде, — заспокоїла його Марія, — німці — культурна нація!

— Еге ж… — докинула в’їдливо свекруха, — кажуть, у совєтів в Москві навіть театр є, а он скільки народу до Сибіру відправили! Усі вони культурні, поки справа до гаманця не дійде.

— А до чого тут гаманець? — не зрозуміла Марія.

Василь їв мовчки і в розмову не втручався. Дідько його знає, хто тут правий, час покаже… Свекор розрізав велику картоплину, щоб скоріше охолонула і вже відкрив рота, щоб щось сказати, але його перепинила жінка:

— А до того, що їм би лише нашу земельку загарбати, а земля — це чисті гроші…

— Ви таке скажете, мамо… Нащо їм наша земля? У москалів землі ген-ген, від Москви до Далекого Сходу! Невже німцям не вистачить?

***

— Мосиков!

— Я!

— Самсонов!

— Я!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Три повести
Три повести

В книгу вошли три известные повести советского писателя Владимира Лидина, посвященные борьбе советского народа за свое будущее.Действие повести «Великий или Тихий» происходит в пору первой пятилетки, когда на Дальнем Востоке шла тяжелая, порой мучительная перестройка и молодым, свежим силам противостояла косность, неумение работать, а иногда и прямое сопротивление враждебных сил.Повесть «Большая река» посвящена проблеме поисков водоисточников в районе вечной мерзлоты. От решения этой проблемы в свое время зависела пропускная способность Великого Сибирского пути и обороноспособность Дальнего Востока. Судьба нанайского народа, который спасла от вымирания Октябрьская революция, мужественные характеры нанайцев, упорный труд советских изыскателей — все это составляет содержание повести «Большая река».В повести «Изгнание» — о борьбе советского народа против фашистских захватчиков — автор рассказывает о мужестве украинских шахтеров, уходивших в партизанские отряды, о подпольной работе в Харькове, прослеживает судьбы главных героев с первых дней войны до победы над врагом.

Владимир Германович Лидин

Проза о войне
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер

В романе впервые представлена подробно выстроенная художественная версия малоизвестного, одновременно символического события последних лет советской эпохи — восстания наших и афганских военнопленных в апреле 1985 года в пакистанской крепости Бадабер. Впервые в отечественной беллетристике приоткрыт занавес таинственности над самой закрытой из советских спецслужб — Главным Разведывательным Управлением Генерального Штаба ВС СССР. Впервые рассказано об уникальном вузе страны, в советское время называвшемся Военным институтом иностранных языков. Впервые авторская версия описываемых событий исходит от профессиональных востоковедов-практиков, предложивших, в том числе, краткую «художественную энциклопедию» десятилетней афганской войны. Творческий союз писателя Андрея Константинова и журналиста Бориса Подопригоры впервые обрёл полноценное литературное значение после их совместного дебюта — военного романа «Рота». Только теперь правда участника чеченской войны дополнена правдой о войне афганской. Впервые военный роман побуждает осмыслить современные истоки нашего национального достоинства. «Если кто меня слышит» звучит как призыв его сохранить.

Андрей Константинов , Борис Александрович Подопригора , Борис Подопригора

Проза / Проза о войне / Военная проза