Переможців не судять

І — Пулей в медсанбат! Пусть готовятся к погрузке! Моников, передай лекпому, чтобы лишнего не брал, только самое необходимое. Все остальное — уничтожить. Желательно всё его хозяйство уместить в один вагон. Отправляемся в четырнадцать ноль-ноль. Останетесь там в качестве грубой мужской силы. Всё ясно?

— Так точно!

— Выполняйте! Мосиков — старший.

— Есть!

Йшов восьмий день війни. Сімдесят п’ятий полк 10-ї дивізії війск НКВС по охороні залізничних споруд[30] відступав в ар’єргарді Червоної армії, знищуючи все, що можна було знищити, в першу чергу мости та станційні споруди, де можна — то й залізничну колію, словом усе, що могли використати окупанти. Звісно, нищилися підприємства, нищилося усе, до чого дотягувалися руки, але в першу чергу залізничне господарство. Командування полку пересувалося на бронепоїзді. Саме в нього й збирався майор Казанцев[31] вантажити поранених. Медсанбат розташувався поряд з вокзалом, для цього використали вантажний склад. За три кілометри до місця, де стояв бронепоїзд поспіхом готували до підриву міст через невеличку річку. Обидва бійці побігли вздовж колії. Стежина, пролягала то зовсім поряд, то на кілька метрів пірнала у ліс, щоб спрямити шлях. Раптом Самсонов різко зупинився.

— Ты чего?

— Тихо! Смотри…

Але Мосіков й сам уже побачив на залізничній колії дві постаті. Зігнувшись, вони щось робили з рейками. Обидва одночасно клацнули затворами гвинтівок та пригнувшись, ховаючись за деревами, підкралися поближче до підозрілих. Ті були вдягнуті у цивільне. Підійшовши якомога ближче, Мосіков та Самсонов скочили на ноги та спрямували на підозрілих гвинтівки:

— Стой! Стрелять буду!

У відповідь ті відкрили вогонь із пістолетів і намагалися втекти. Мосіков влучним пострілом звалив одного, Самсонов двома убезпечив другого. Обережно підішли до трупів. Обидва диверсанти були мертві, а то, що це були саме вони, сумнівів не залишалося. Під рейкою вже була вирита яма та закладений якийсь пакунок.

— Смотри ты… — здивувався Самсонов, — диверсантов накрыли… Это же взрывчатка! — і простяг руку до пакета.

— Стой! А вдруг там ловушка? Как жахнет, потом кишки по деревьям собирать будут… Доложим командиру, пусть минёры достают. Вог что, Самсонов, ты стой и охраняй, чтобы никто сюда не полез, а я сбегаю к лекпому, передам приказ командира. Понял? Я сейчас, я быстро…

Позаду, там, де залишився бронепоїзд, забухали вибухи. З-за лісу виринули літаки, розвернулися саме над тим місцем, де чатував біля вибухівки та двох трупів диверсантів Самсонов, та знову полетіли у бік річки. Зачастив кулемет, забахкали гармати. Метрів за п’ятдесят вибухнув випадковий снаряд. Самсонова струсонуло вибуховою хвилею.

— Чёрт побери… А если взрывчатка сдетонирует? — він глянув на брикет, що лежав у ямі під рейкою, перехрестився, обережно витяг його, відніс у ліс, озирнувшись навкруги і не знайшовши кращого місця, поклав на пеньок. Вибухівка була підготована: вставлений запал з бікфордовим шнуром, запалюй та тікай на безпечну відстань, бо як жахне, то може і довбешку відірвати.

— Вот так будет лучше…

З півгодини нічого не відбувалося, але нарешті він почув поквапливі кроки, і з-за дерев з’явився Мосіков.

— Ну, что?

— Да вон… — кивнув у бік пенька Самсонов, — тут рядом снаряд разорвался, так я испугался: не дай Бог сдетонирует! Как тогда бронепоезд отступать будет?

— Ну, ты даёшь… А брать в руки взрывчатку не испугался?

— Да страшновато, а что делать?

— Ладно… Может…

Мосиков не закінчив фразу, почувся шум бронепоїзда, що стрімко наближався.

— Черт!.. Наши!

Вони обидва стрімголов кинулися до залізничної колії. Над бронепоїздом висіло кілька літаків, наче чогось чекаючи, аж один клюнув носом та кинувся донизу, наче шуліка на здобич. І колеса його були наче виставлені вперед кігтисті лапи. Від літака відірвалися кілька чорних краплин і з завиванням понеслись до землі.

— Ложись, мать твою! Сейчас звезданёт!!! — прогорлав Мосіков, та гепнувся, де був, на землю. Самсонов на мить забарився і вибухова хвиля змахнула його та кинула у зарослі малини. Заклало вуха та смородом згорілої вибухівки забило дихання. Мосіков струсив землю із волосся, навпомацки знайшов пілотку та натягнув її на вуха.

— Самсон, ты живой? Эй!..

— Ох, мать его… — простогнав Самсонов, рачки вилазячи з малини.

— Тебя что, ранило? — перелякано запитав Мосіков.

— Да вроде бы нет… Бочиной приложился… Бок болит…

— У тебя вся морда в крови! Ё-моё… Чё с мордой-то?

— Да ничего вроде, жгёт только… Ой, ё!.. — Самсонов глянув на криваву долоню, — это я, верно, о малину поцарапался…

— Ох, и рожа у тебя… Во всю голову раненый! Ха-ха!.. — нервово реготнув Мосіков, — а наши-то тю-тю! Уехали!

— Идём, догоним! Пока медсанбат будет грузиться…

Мосіков кинув погляд на залізничну колію, де лежали тіла двох вбитих диверсантів. Потягом їх пошматувало, і взагалі було незрозуміло, що ж там на рейках зараз лежить: чи людські тіла, чи труп якогось звіра.

— Тьфу ты… — невідомо чому сплюнув Мосіков.

Самсонов підійшов до пенька та сунув за пазуху брикет вибухівки.

— А это зачем? — запитав Мосіков.