Переможців не судять

Тур присунув аркуш до представника сільради, який був присутній на обшуку. Той мовчки чиркнув ручкою і поклав її на стіл:

— Я вільний?

— Ви — так, а оцей ні… В машину його!..

— Татку!.. Таточку…

— Левку!.. Любий!!!

— Таточку!.. Не треба його забирати! Таточку!!!

У відповідь лише гримнули дверцята «чорного воронка».

***

Олесь Ковалишин, який був зраджений Костею Мазуром, Летуном, сидів у таборі в Карелії, у містечку Інта. Потрапив він сюди наприкінці літа й попав у бригаду, яка валила ліс для потреб шахти та залізниці. Робота була важкою, норми величезними, охорона лютою, харчі ніякі. Бувалі зеки казали, що взимку буде ще важче, й Олесь із острахом чекав на листопад, коли у Воркуті починається зима. І ось, на початку листопада до них у бригаду попав зек із дивовижно знайомим обличчям. В однаковій робі усі ставали подібними, наче сірники в пачці, тому Олесь одразу й не впізнав Ореста Смикалюка, а впізнавши, отетерів від подиву.

— Смикалюк? Це ви? Голова сільради! Довислужувався? Віддячили?

Як той не придивлявся, не міг упізнати оносельця, арештувати якого допомагав ще в січні. І справді, це було важко. Тоді Олесь був міцним широкоплечим парубком, а зараз перед ним стояв худющий зек із впалими від голоду щоками, вилицями, що випиналися з посірілої шкіри та великими очима, у яких десь на самих денцях жевріли іскорки насмішки.

— Ти хто? — запитав Смикалюк.

— А вже й забули? Ай-яй-яй, як негарно… Ковалишин я… Олесь Ковалишин. Згадали?

— Олесю? — тільки й спромігся відповісти Смикалюк, а сам гарячково зважував, користь чи біду віщує ця неочікувана зустріч.

— Що, змінився? Тут усі міняються і стають подібними один на одного…

— А що я міг зробити? Вони ж бо влада! — почав незграбно виправдовуватися Смикалюк, хоча Олесь ні про що не запитував.

Той лише махнув рукою:

— Я тут сиджу і знаю, за що я сиджу! А от запитайте себе, за що сюди потрапили? Хоча, чесно кажучи, все одно я радий Вас тут бачити! Таїти не буду, ви мені огидний, але усе одно, хоч одна пика знайома…

***

Микола Лисевич та Назар Глинський пили чарку. Сиділи в хаті у Миколи. Цитьнувши на жінку, яка спробувала побурчати, що чоловік останнього часу заглядає у пляшку частіше, ніж треба, він пошурував по кухні та поклав на стіл кусень сала, хлібину й варену картоплю. З льоху витяг Пляшку горілки й миску квашених огірків. Усе це супроводжувалося розмовами про політичний момент.

— Слухай-но, Назаре, а може, ну її, ту організацію? Землю ж дали? Ну, хай не там, ну, хай трошки гіршу… Але ж більше, ніж було! Трошки, але ж більше! Ну, вб’ють Мене, а хто ж на землі працювати буде? Га, куме?

Замість землі, яку забрали під будівництво аеродрому, мешканцям села таки дали іншу, відібрану в колишнього польського офіцера. Самого осадника ще навесні відправили до Сибіру. Нива була за три кілометри від села, але все ж була, і це трошки пригасило нелюбов Миколи до нинішньої влади. Він розлив горілку по гранчаках, поставив на стіл пляшку та взяв огірок.

— Ну що, куме? Адже є земелька? З голоду ж не попухнемо?

— Сьогодні є, завтра нема… Знову надумають щось будувати, знов заберуть, а поруч землі не буде, тоді що? Тоді нас до Сибіру, щоб не пручалися! Не вірю я советам і край!

— Так до смерті ж, куме! До самої смерті, а жити ж хочеться… Розумієш, Назаре?

— Розумію, Миколо, мені теж… А ще більше хочеться, щоб ніхто мною не командував! І щоб землю не відбирали…

— Так не буває! Завжди хтось командує! Сьогодні той, у кого сила, завтра той, у кого гроші…

Булькнули оковитої і захрумтіли огірками.

— Смачні… Хрумтять…

— Ага… Ні, Назаре, так не буває… Завжди є хтось сильніший, а хтось того… Слабший…

— Ти, Миколо, міркуєш неправильно. А ми давай і сильних, і слабких до одної купи. Усіх тих, кому совєти не подобаються. А хіба мало таких? Усі українці! От усіх українців зберемо разом і так дамо!..

На початку 1940 року голова Тернопільського облвиконкому Ягленко передав свою посаду Михайлові Варнаєвичу Слоню. Слонь три місяці був другим секретарем обкому ВКП(б), вивчав людей та ситуацію. До цього призначення він працював на Харківщині, завідуючим оргінструкторським відділом обкому. Західна Україна — не Східна! На Харківщині усе було просте й зрозуміле. Але тут! Роздмухували полум’я терору українські націоналісти, ніяк не бажали заспокоюватися націоналісти польські, котрі досі вважали території, що відійшли до СРСР, своїми, хоча вже й країни такої «Польща» не було, але ж люди залишилися! Недобиті куркулі та власники націоналізованих підприємств теж тільки й мріяли, як залити сала за шкуру новій владі. Багато часу забирала організація усіх підрозділів облвиконкому, закладів охорони здоров’я, культури, освіти, військкоматів, промисловості та сільського господарства і ще… ще… ще… Ягленко тільки почав цю важку та клопітну роботу, а йому випало продовжувати, а це було ой як нелегко…