Краєм ока Бренан помітив, як майстер Киран схилився в шанобливому поклоні. Сам же він уклонитися не встиг, оскільки дівчина — поза будь-яким сумнівом, леді Ґвенет вер Меган, — зробивши крок уперед, зненацька заклякла, мов укопана, тихенько скрикнула і вп’ялась у Бренана приголомшеним поглядом.
Наступної миті він відчув присутність чарів. У відповідь негайно прикликав свій маґічний зір і побачив, що постать дівчини огортає сяйво, схоже на те, яке він помічав у чаклунів, та все ж трохи інше. Приємніше, ближче йому, навіть рідніше… Але найбільше Бренана вразив спосіб, яким вона сплітала свої чари. Іноді він нишком спостерігав за діями чаклунів та чаклунок і поступово переконався, що робить усе інакше, ніж вони. Спершу думав, що в усьому винне його самоуцтво, намагався виправитись, але марно — це призводило лише до різкого зниження ефективності його маґії. Згодом Бренан став побоюватися, що його особлива манера роботи з чарами викликана прихованим у ньому Злом. І ось тепер, зустрівшись із відьмою, несподівано виявив, що леді Ґвенет сплітає маґічні нитки точнісінько, як він, тільки набагато майстерніше. То що ж це виходило — від самого малечку, сам того не підозрюючи, він чарував на відьомський лад?…
Створене дівчиною плетиво накрило Бренана, а він і пальцем не ворухнув, щоб протидіяти цьому. Ще по дорозі вирішив нічому не опиратися, до того ж у цих чарах не було жодної загрози — відьма просто хотіла дослідити його маґічну силу. Через плетиво до Бренана долинув відгомін її емоцій, і в них він не відчув ні огиди, якої так боявся, ні найменшої тіні ворожості, ні бодай настороженості. Почуття, що охоплювали леді Ґвенет, можна було охарактеризувати двома словами — безмежний подив. Складалося враження, ніби вона добре знала його — і, водночас, ніяк не могла повірити в його існування.
Немов звідкись іздалеку пролунали слова майстра Кирана, який назвав Бренанове ім’я і почав був розповідати про їхню зустріч. Проте відьма жестом зупинила лісника, прибрала свої чари й підійшла до Бренана.
— Ти хоч розумієш, хто ти такий? — запитала вона, пильно вдивляючись йому в лице. Її великі сірі очі гарячково виблискували. — Що ти знаєш про себе?
— Майже нічого, пані, — відповів Бренан, збагнувши, що вона питає про його чаклунський хист. — Лише те, що вмію чарувати, але відрізняюся від решти чаклунів. Тому я й прийшов до вас.
— Саме до мене? І хто тобі порадив?
— Одна чаклунка з Доврана. Вона наворожила мені, що в Кил Морґанасі я знайду відповіді.
— Отже, вона не була шахрайкою, — сказала леді Ґвенет, продовжуючи жадібно вивчати поглядом кожну рисочку на його обличчі. — Я й справді можу дещо прояснити, хоч і далеко не все. Уявлення не маю, чому про тебе досі нічого не чули. Не могла ж Айліш вер Нів… Ні, я просто не знаю, що й думати. Лиш одного певна: ти — це ти. І твоя зовнішність, і твій вік… Тобі ж сімнадцять?
— Так, пані.
— А коли буде вісімнадцять?
— В останній день монфовіра[2]
.Дівчина кивнула:
— І тут збігається.
— Що збігається, пані? — запитав Бренан, геть збитий з пантелику.
— Зараз ми про все поговоримо, — пообіцяла вона. — Тільки не тут.
Леді Ґвенет подякувала майстрові Кирану за турботу про гостя, сповістила присутніх, що скасовує сьогоднішню прогулянку, і повела Бренана до будинку.
У коридорі біля вхідних дверей юрмилися допитливі служниці. Господиня розігнала їх, наказавши одним приготувати гостьові покої, а інших відрядила на кухню по солодощі та прохолоджувальні напої.
— Я навіть не питаю, чи ти снідав, — звернулася вона до Бренана. — Можна не сумніватися, що в майстра Кирана тебе годували, як на забій. Це ж ти вчора розважав їх феєрверком?
— Так, пані, — підтвердив він.
Леді Ґвенет зиркнула на нього з якимсь незрозумілим виразом — чи то роздратовано, чи то з досадою, — ніби щось у цій відповіді їй не сподобалося. Та вже наступної миті цілком щиро всміхнулася:
— А в тебе гарно виходить. І дуже потужно. Навіть звідси було видно.
Вони проминули простору приймальну залу і стали підійматися сходами нагору. Бренан ішов слідом за дівчиною, дивився їй у спину і всіма силами намагався не опускати погляд нижче талії, де обтислі штани щільно облягали її фігуру. Думки в його голові геть переплуталися. Щоб бодай трохи зосередитись, він ухопився за першу-ліпшу з них і став гадати про те, чи не помиляється, вважаючи леді Ґвенет молодою дівчиною. Йому було відомо, що відьми живуть дуже довго і не старіють, тому, в принципі, їй могло бути скільки завгодно років — хоч п’ятдесят, хоч сто, а хоч і двісті. Проте Бренанові в це не вірилося. Всі її манери свідчили про молодість, а тут іще це вбрання — жодна поважна пані так не вдягнеться. Лише дівчисько, що не мусить нікому коритися, ні перед ким не відповідає за свою поведінку і має досить влади над людьми, щоб диктувати їм власні уявлення про пристойність…