Первісна. Дорога на Тір Мінеган

— Бо будь-який чаклун, поєднавши сім основних кольорів, одержить не білий, а інший, дев’ятий колір маґії — чорний. У такому контрасті немає нічого лиховісного, це лише демонструє найістотнішу відмінність між маґією відьом та маґією чаклунів. Створюючи нитки для плетення чарів, ми насичуємо їх енерґією, що йде від нас; а нитки, створені чаклунами, вбирають у себе маґічну енерґію з довколишнього світу. Тому чаклунське поєднання семи різнобарвних ниток дає в результаті чорну нитку — вона не випромінює кольори маґії, а поглинає їх усі.

— То що ж це виходить? — промовив Бренан. — Моя маґія більше схожа на відьомську, ніж на чаклунську?

— Не просто схожа, вона і є відьомська, — сказала Ґвен. — Ти не чаклун, у тебе немає ні крихти чаклунського хисту. Ми з тобою однакові, ти так само несеш у собі відбиток Відьомської Іскри.

Мало не впустивши морозиво собі на коліна, Бренан обережно поставив креманку на столик.

— Відбиток?… Іскри?… Хіба так може бути? Я ж чоловік…

— Це дуже рідкісне явище. Хлопці-відьмаки, на зразок тебе, народжуються надзвичайно рідко. У цьому тисячолітті їх було лише четверо, ти п’ятий. Ми не приховуємо їхнього існування, про них відомо всім освіченим людям. Та й не лише освіченим. Скажімо, в Івидоні про відьмаків знає чи не кожен, бо двоє з них були івидонськими королям. Якби ти не був зосереджений на уявному Злі всередині себе й відкрився котромусь із чаклунів, він пояснив би тобі, що твоя сила невидима не через зв’язок з Ан Нувіном, а через її відьомське походження.

— Торік навесні я звернувся до одного чаклуна, — сказав Бренан. — Прибувши в Дінас Ірван, передовсім зайшов до крамниці маґічного приладдя і спитав у господаря поради, де найкраще навчатися чарам. Він відповів, що, безперечно, в Кованхарі, але не не радив мені вирушати в таку далеку дорогу, бо я однаково не маю ні найменшого чаклунського хисту. Я саме збирався показати йому, що це не так, коли він зі сміхом додав: „Якщо, звісно, ти не прислужник Китрайла і не ховаєш від мене свою силу. Але тоді тобі тим більше не варто їхати до Кованхара…“ Отак я вперше почув про здатність лихих чаклунів маскувати свій хист до чарів.

Дівчина спрямувала на нього співчутливий погляд.

— Бідолаха! Уявляю, як ти мучився… А до того ти не зустрічав жодного чаклуна? Невже їх так мало в Кередіґоні?

— Я не кередіґонець, — сказав Бренан. — Моя вимова тільки здається кередіґонською. Насправді я з Лахліну.

Ґвен була шокована:

— З Лахліну? Жартуєш!

— Аж ніяк. Я народився і зріс на Лахліні.

Вона повернула своє морозиво на столик, налила до келиха соку і відпила ковток. Увесь її вигляд виказував безмежну розгубленість.

— Це просто неймовірно. Не розумію, як… Та я взагалі нічого не розумію! Ти не міг народитися на Лахліні. І вижити там не міг.

— Так, це справжнє диво, — погодився Бренан. — Часом мені й самому не віриться, що я так довго прожив на Лахліні і зміг уціліти. Тим більше, що чарувати почав ще в п’ятирічному віці. Інші батьки відразу б віддали мене до рук поборників — чи просто задушили б уві сні, щоб мати менше клопоту. В нас часто так роблять, коли помічають за дітьми прояви чаклунського хисту — або власноруч їх убивають, або просять про послугу когось із знайомих, — а потім видають це за природну смерть.

— Я про це чула, — майже пошепки мовила Ґвен. — Це так жахливо…

— А з іншого боку, милосердніше, ніж прирікати дітей на тортури та спалення на вогнищі. Поборники називають це „очищенням від мерзоти“… — Бренан невесело посміхнувся. — Не знаю, та й не хочу дізнатися, чи розглядали мої рідні такий варіант. Головне, що вони на це не пішли, а вирішили зберегти мені життя, ризикуючи накласти власними головами. На щастя, наша сім’я мешкала відлюдно, на маленькій віддаленій фермі, де працювали лише тато з мамою, а гості нас відвідували нечасто. Тому єдиним обмеженням, яке мені дошкуляло, була заборона бігати до найближчого села, де мешкали всі мої товариші. А коли вони приходили до мене, тато їх проганяв: мовляв, я вже виріс і маю працювати, а не байдики бити з неробами-друзями. Зрештою вони перестали приходити, і я мусив гратися наодинці, дедалі частіше розважаючись чарами, а батьки по черзі наглядали за мною. Ясна річ, у маґії вони геть нічого не тямили, але стежили, щоб я собі не нашкодив, і навчали мене обережності. Поступово я засвоїв від них дві важливі речі: по-перше, в моїй силі немає нічого лихого, лихими можуть бути лише мої вчинки; а по-друге, інші люди ненавидять маґію й бояться чаклунів, тому за жодних обставин я не повинен показувати свого володіння чарами.

— Твої батьки мудрі люди, — зауважила Ґвен. — Якби вони просто залякували тебе й забороняли чарувати, ти б рано чи пізно викрив себе. І швидше рано, ніж пізно.

— Ця ідея належала моїй матері. Вона була з освіченої родини і розуміла, що мій єдиний шанс на порятунок — навчитися контролювати свою силу. Також вона усвідомлювала, що я все одно не зможу довго протриматися на Лахліні, тому переконала батька відкладати всі вільні гроші для майбутнього переїзду на Абрад.

— То зараз вони мешкають у Кередіґоні?