Первісна. Дорога на Тір Мінеган

Бренан відчув, як до його горла підкочується тугий клубок. Щоразу на згадку про батьків його душили сльози, але він усіма силами стримував їх, бо чоловікам плакати не личить.

— Ні, залишились на Лахліні, — глухо відповів він. — У могилі. Чотири роки тому в нас була епідемія холери, від якої обоє вмерли. Завжди боялися тільки поборників, а згубила їх хвороба. У мене ж не було навіть легкого нездужання. Взагалі не пам’ятаю, щоб я на щось хворів, бодай на нежить. Певно, це через мою чак… відьмацьку силу. — Бренан запитливо глянув на Ґвен, та ствердно кивнула, і він продовжив: — Я нічим не міг їм зарадити. І тоді не вмів лікувати, і зараз не вмію. А наші лікарі були безпорадні, бо всі дієві засоби від холери виготовляються абрадськими чаклунами, і їх заборонено завозити на Лахлін.

— Мені дуже шкода, Бренане, — м’яко сказала Ґвен. — Отже, після смерті батьків ти переїхав на Абрад?

— Не відразу. Заощаджених грошей бракувало навіть на одне місце на кораблі, а за нашу ферму мені пропонували просто смішні гроші — і через мою молодість, і через недавню епідемію. Сам я порядкувати на землі не вмів, батьки виростили мене білоручкою, — він мигцем глянув на свої пальці. — Вони здебільшого заохочували мене до навчання, у нас було чимало книжок, які мама успадкувала від діда. Твердили, що я маю бути грамотним, аби потім, коли ми переберемося на Абрад, зміг вивчитися на справжнього чаклуна і забезпечити їм безбідну старість. Тому я здав ферму в оренду — за суто символічну платню, але надійним людям, які могли про неї подбати. А сам поїхав до Дервеґа, де мешкала материна рідня, і став працювати в їхній майстерні. На початку минулого року нарешті зміг продати батькову ферму й вирушив на Абрад… Оце й уся моя історія.

Ґвен мовчки встала з крісла, помахом руки вказала Бренанові, щоб він сидів, і в задумі пройшлася по кімнаті. Бренан стежив за нею поглядом і сподівався, що не надто відверто виказує своє захоплення. Тепер, знаючи, що вона відьмачка, він просто не міг дивитися на неї інакше. У тій наївній книжечці про чарівний острів Тір Мінеган було написано, що геть усі відьми вродливі, бо Іскри обирають собі лише найкращих дівчат — як за розумом, так і за зовнішністю. Можливо, тут автор нітрохи не перебільшував; і якщо так, то Ґвен служила яскравим підтвердженням цієї тези, вона була і розумницею, і красунею, а незвичне для жінки вбрання лише підкреслювало її привабливість. І що найголовніше, на відміну від справжніх відьом, вона вже не мусила цуратися чоловіків. Принаймні один у неї точно був… а може, й досі є. Щоправда, ні майстер Киран, ні його рідні не згадували ні про якого чоловіка, але вони також і словом не обмовилися, що їхня пані — відьмачка. На Лахліні з повного жінчиного імені можна було непомильно визначити, дівиця вона чи заміжня, проте на Абраді жоден закон не зобов’язував одружених жінок називатися за чоловіком. Була лише традиція, якої дотримувалися прості люди і яку рішуче відкидали знатні жінки — вони вважали її принизливою й воліли зберігати в заміжжі своє дівоче ім’я. Здоровий глузд підказував Бренанові, що Ґвен усе-таки одружена, бо ж інакше довелося б визнати її хтивою дурепою, яка піддалася хвилинній слабкості й проміняла свою Іскру на швидкоплинну мить насолоди. Та вона не така, це ясно. Лише справжнє кохання, глибоке, самовіддане й нездоланне, могло змусити її відмовитися від своєї могутності, від довгого життя і вдовольнитися звичайним жіночим щастям…

— От що, Бренане, — промовила Ґвен якось нерішуче. — Наперед прошу пробачення, але я мушу про це запитати. У тебе ніколи не виникало підозри, що твої батьки… що ти не їхній рідний син?

— Ніколи, — відповів він, зовсім не образившись. — І це просто неможливо. Я дуже схожий на матір, щоб бути приймаком. Зазвичай сини вдаються в батька, а от я цілком пішов у маму — це всі помічали.

— А не могло бути так, — продовжувала допитуватися дівчина, — що ти народився в Кередіґоні, а потім твої батьки повернулися з тобою на Лахлін?

— Ні, не могло, — впевнено сказав Бренан. — Я точно народився на нашій фермі, батьки розповідали мені про той чудернацький день. І вони ніколи не були на Абраді… А чому це так важливо?

Ґвен знову сіла в своє крісло й пояснила:

— Річ у тім, що Лахлін оточено спеціальними чарами, які перешкоджають Іскрам потрапляти на ваш острів. Це було зроблено ще в минулому тисячолітті, після того, як нашим попередницям не вдалося домовитись із поборниками про безперешкодну передачу новонароджених відьом. І тоді, задля уникнення подальших конфліктів, сестри звели Бар’єр, щоб на Лахліні взагалі не народжувалися відьми.

— Я читав про Лахлінський Бар’єр, — кивнув Бренан. — Та хіба це мене стосується? Я ж не не маю Іскри — лише її відбиток.