Первісна. У вирі пророцтв

Коли він прокинувся, вже розвиднілося. У печері ватажків нікого не було, зате на плато зібралися майже всі повстанці, щоб послухати ранкову проповідь Ф’яхрана аб Ошіна. За час перебування на каторзі панотець ще радикальніше переглянув свої реліґійні погляди і майже впритул наблизився до південної доктрини, не сприймаючи в ній лише два постулати. Передовсім, він відкидав учення про переселення душ і дотримувався традиційних лахлінських уявлень про вічне раювання для праведників та вічне прокляття для грішників. Також превелебний Ф’яхран заперечував південську тезу про гріховність (хай і не смертну) будь-якої маґії, а натомість погоджувався в цьому питанні з позицією Духовної Ради Півночі, яка визнавала гріхом застосування чарів на шкоду людям, проти Небес і на користь Ан Нувінові.

„А що найкумедніше,“ — подумав Йорверт, виходячи з печери на свіже вранішнє повітря, — „за цим формулюванням не всі чорні чари є апріорно лихими. Щоправда, до Елвен ще нікому не вдавалося володіти Темною Енерґією і водночас відмовлятися служити Володареві…“

Близько семи десятків людей, уклякнувши навколішки, молилися. Чи не найзавзятішими і найревнішими з них були карні злочинці, що знайшли собі розраду у вірі й щиро, всім серцем сприйняли вчення превелебного Ф’яхрана, яке давало їм надію на прощення Дива та порятунок безсмертної душі від пекельних мук.

Решта повстанців стояли трохи осторонь і просто слухали слова проповідника. Переважно це були переконані вільнодумці, кожен з яких мав свої реліґійні погляди, але всіх їх об’єднувало одне — вони вважали, що Великий Див (якщо він, звісно, є) не потребує демонстративних прославлянь та поклоніння.

При Йорвертовій появі від гурту таких вільних слухачів відокремився Ківан аб Ридерх і підійшов до нього. У хлопця був досить бадьорий вигляд як на людину, що весь попередній день і половину ночі продиралася через гори. Втім, він, на відміну від Йорверта, мав змогу кілька годин поспати міцним, спокійним сном, у якому не було жодного демона.

— Доброго ранку, Ейнаре, — привітався з ним Ківан.

— Здоров був, — відповів Йорверт. — Давно встав?

— Ні, не дуже. Але встиг тут трохи роздивитися. Гарне місце для табору. Неприступне. А дно ущелини — мов на долоні. Коли поборники туди потикнуться, їх можна легко закидати камінням та вогнем.

Йорверт кивнув:

— Якраз цього ми й чекаємо, та вони досі нас не знайшли. Але рано чи пізно знайдуть, і тоді почнеться розвага. Сподіваюсь, їм вистачить дурості притягти із собою гармати.

Хлопець широко посміхнувся:

— Це справді буде розкішно! Одна влучна іскрина — і діжки з порохом вибухнуть. Я частенько думав про те, як захищатимусь від поборників, коли вони штурмуватимуть мій дім. Тільки там я б довго не протримався. А тут… — Він зітхнув. — Та й тут так само. На жаль, я не вмію забиратися на такі стрімкі скелі й не знаю, як добувати провізію.

— Нічого, навчишся. І то швидше, ніж думаєш.

— Дуже на це сподіваюся, бо поки від мене мало користі. Я ледве піднявся сюди по стежці, а якби ще взяв із собою сумку… До речі, дякую, що принесли мої речі. А як там Стрибунець?

— Він уже в надійному місці.

— В якому?

— Потім розповім, це довга історія. А зараз не маю часу — треба оглянути околиці. Звичайна ранкова розвідка.

— Мені з вами можна? — цілком проґнозовано запитав Ківан.

— Чого б і ні, — знизав плечима Йорверт. — Практика тобі не завадить.

Він вирішив не чекати, коли кухарі закінчать молитву і зварять на сніданок кашу, тому відвів хлопця до печери-комори й розігрів чарами кілька шматків смаженого м’яса, що залишилося після вчорашньої вечері. Вони нашвидкуруч поснідали, випили по пів кухля молока (повстанський раціон не передбачав наявності хмільних напоїв), після чого повернулися на плато і в обхід молільників рушили до стежки. Дорóгою їх вітали, дивилися їм услід заінтриґованими поглядами, але нікому й на думку не спало про щось розпитувати. Йорвертові швидко вдалося здобути повагу повстанців, але про якісь приязні почуття з їхнього боку навіть не йшлося. Вони воліли якнайменше спілкуватися з ним, а коли виникали якісь проблеми, звертались до інших ватажків.

— І не мрій потоваришувати з ними, — сказав Йорверт, почавши разом з Ківаном спуск по стежині. — Ти для них завжди будеш чужим, інакшим. Вони тебе слухатимуться, але ніколи не полюблять.

— А мені здалося, що вони вам довіряють, — зауважив хлопець.

— Так, довіряють. Бо вибір у них невеликий — або покластися на мене, або здатися поборникам. Ті, що обрали друге, вже тиждень гойдаються на шибеницях.

— Знаю. Я бачив двох на Делганському тракті. На грудях у них висіли таблички з написом „Бунтівник“.