Піранезі

Я згадав, як піднявся Сходами до Верхньої Зали над Дев’ятнадцятою Східною Залою й побачив, що вона наповнена Хмарами. Я пригадав, що в тій Залі повно велетенських Постатей, які вчиняють насильство, і кожне Обличчя там спотворене криками люті чи нестерпного болю.

Припустімо (подумав я), що це станеться знову. Припустімо, що я ввійду в Пітьму Сто Дев’яносто Другої Західної Зали й ляжу спати, а тоді прокинуся й зрозумію, що мене оточують жахіття.

Я розізлився на самого себе й сповнився огиди до власного боягузтва. Не можна так мислити! Хіба я чотири години йшов до цієї Зали, щоби просто побоятися ввійти? Просто сміх! Я сказав собі, що страх, який я раніше відчув у тій Верхній Залі, навряд чи з’явиться деінде. Зрештою, я ж уже входив до Сто Дев’яносто Другої Західної Зали. Якби Статуї були особливо жорстокі чи страшні, я, безумовно, це запам’ятав би. До того ж у мене є зобов’язання перед Однодумцем. Йому потрібно знати, які Зорі видно з Дверей.

І все ж Темрява мене бентежила. Я вирішив увійти трохи пізніше. Сів за порогом, поїв, попив і зробив цей запис у Щоденнику.

Сто Дев’яносто Друга Західна Зала

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Завершивши попередній запис у Щоденнику, я ввійшов до Сто Дев’яносто Другої Західної Зали. Мене огорнули Пітьма й Холод. Пройшовши трохи далі (на мою думку, метрів із двадцять), я повернувся обличчям до Єдиних Дверей, що стояли просто навпроти Вікна в Коридорі за порогом. Сів і закутався в ковдру.

Попервах я гостро усвідомлював Пітьму в себе за спиною й пильні погляди Незнаних Статуй. Було дуже тихо. Зала, в якій я зазвичай сплю — Третя Північна Зала, — повна птахів, і вночі я чую, як вони тихенько соваються й тріпотять, не знімаючись із місць; але у Сто Дев’яносто Другій Західній Залі птахів, як я зрозумів, не було. Вочевидь, вона бентежила їх так само, як мене.

Я постарався зосередитися на єдиній знайомій деталі: на шумі Моря в Нижніх Залах, на плюскоті Води об Стіни в тисячі, цілій тисячі Кімнат. Цей звук супроводжує мене щодня. Я щоночі засинаю під нього, достоту як дитина, що спокійно пригорнулася до грудей матері й слухає удари її серця. І саме це, найпевніше, сталося тепер, оскільки далі я усвідомив, що раптово пробудився.

У центрі Єдиного Дверного Прорізу виднівся Повний Місяць, який заливав Залу Світлом. Усі Статуї на Стінах були розміщені так, ніби щойно повернулись обличчями до Дверей, їхні мармурові Очі пильно дивилися на Місяць. Вони відрізнялися від Статуй в інших Залах: то були не окремі особи, а зображення Натовпу. Тут дві Статуї обіймали одна одну; ось одна поклала Руку на Плече Статуї попереду, щоб посунутися вперед і побачити Місяць; одна Дитина трималася за Руку Батька. Був навіть Пес, який не цікавився Місяцем і стояв на Задніх Лапах, приклавши Передні Лапи до Грудей Господаря й силкуючись привернути до себе увагу. Задня Стіна була повністю заставлена Статуями — не охайними Ярусами Статуй, а безладним, хаотичним Натовпом. Серед них найбільше виділявся Молодик, який стояв омитий Місячним Сяйвом із захватом на Обличчі та тримав у Руці Знамено.

Я мало не забув, як дихати. На мить я приблизно уявив, як воно могло б бути, якби у Світі жило не двоє людей, а кілька тисяч.

Вісімдесят Восьма Західна Зала

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Повний Місяць спустився на заході, Світло в Залі пригасло, а Сузір’я у Вікні навпроти Дверей стали яскравішими. Я занотував, які Сузір’я й Зорі бачив. На Світанку поспав кілька годин, а тоді вирушив у мандрівку додому.

Ідучи, я думав про Велике й Таємне Знання, яке, за словами Однодумця, принесе нам дивовижні нові сили. І дещо усвідомив. Усвідомив, що більше в нього не вірю. Чи, може, це не зовсім точно сказано. Я думав, що Знання може існувати. І так само думав, що воно може не існувати. Так чи інакше, це вже не мало для мене значення. Я вже не збирався марнувати час на його пошуки.

Розуміння цього — розуміння Незначущості Знання — прийшло до мене у формі Одкровення. Я маю на увазі, що знав, що це так, раніше ніж збагнув, чому це так і які кроки привели мене до цього. Спробувавши відстежити цей шлях подумки, я постійно вертався до образу Сто Дев’яносто Другої Західної Зали в Місячному Сяйві, до її Краси, до її глибокого Спокою, до шанобливих виразів Облич Статуй, які поверталися (чи неначе поверталися) до Місяця. Я усвідомив, що пошук Знання спонукав нас сприймати Будинок як своєрідну загадку, яку слід розплутати, текст, який слід витлумачити, і якщо ми коли-небудь віднайдемо Знання, то Будинок неначе позбудеться Цінності й залишиться тільки звичайним ландшафтом.

Побачивши Сто Дев’яносто Другу Західну Залу в Місячному Сяйві, я збагнув, як це сміховинно. Будинок цінний, тому що він Будинок. Його достатньо самого по собі. Він не є засобом для досягнення якоїсь мети.