Піранезі

— Знаю, — відповів Однодумець. — І в мене, звісно, так само, — він трохи помовчав. — А тепер я маю назвати тобі третю причину. Але перед цим ти маєш почути ще дещо. — Він уважно придивився до мого обличчя, неначе щось шукаючи. — Це — найважливіше, що я маю сказати. Піранезі, ти вже не вперше кажеш мені, що хочеш припинити пошук знання. Я вже не вперше пояснюю, чому це неправильно. Усе, що ми тільки-но сказали, ми вже говорили раніше.

— Я… Що? — перепитав я та вражено кліпнув на нього. — Що?.. Ні. Ні. Це неправда.

— Ні, на жаль, правда. Розумієш, лабіринт збиткується з розуму. Змушує забувати. Якщо не бути обережним, він начисто зруйнує твою особистість.

Я сидів отетерілий.

— І скільки разів ми це казали? — врешті запитав я.

Однодумець замислився на мить.

— Зараз — утретє. Є певна закономірність. Думка, аби припинити пошук знання, вочевидь, приходить до тебе приблизно раз на вісімнадцять місяців, — він позирнув на моє лице та співчутливо промовив: — Знаю, знаю. Це важко усвідомити.

— Але я не розумію! — обурився я. — У мене чудова пам’ять. Я пам’ятаю кожну Залу, яку хоч раз відвідав. А їх сім тисяч шістсот сімдесят вісім.

— Ти ніколи не забуваєш нічого про лабіринт. Саме тому твій внесок у мою роботу такий цінний. Але інше ти забуваєш. А ще ти, звісно, губиш лік часу.

— Що? — вражено промовив я.

— Час. Ти постійно губиш йому лік.

— В якому сенсі?

— В такому. Ти плутаєш дні й дати.

— Ні, не плутаю, — обурено відповів я.

— Так, плутаєш. Чесно кажучи, це трохи дошкуляє. Мій графік постійно заповнений ущерть. Я приходжу зустрітися з тобою, а тебе ніде не видно, бо ти знову загубив один день. Мені багато разів доводилося тебе виправляти, коли твоє сприйняття часу втрачало синхронізацію.

— Синхронізацію з чим?

— Зі мною. З усіма іншими.

Я був ошелешений. Я йому не вірив. Але й не міг не вірити. Я не знав, що думати. Але, попри мою невпевненість, одне було ясно. Залишалося те, на що цілком можна покластися: Однодумець чесний, шляхетний і працьовитий. Він не бреше.

— Але чому не забуваєш ти? — спитав я.

Однодумець завагався на мить і обережно вимовив:

— Я вживаю заходів безпеки.

— А я не можу їх уживати?

— Ні. Ні. У тебе не вийде. Вибач. Чому, з яких причин, я пояснити не можу. Це складно. Колись поясню.

Це не надто задовольняло, але тоді я не мав ані фізичних, ані душевних сил, щоб над цим замислитися. Був надто заклопотаний думками про те, що міг забути.

— Мене це дуже бентежить, — сказав я. — Припустімо, що я забуду щось важливе — скажімо, Час і Закономірність Припливів. Я можу втопитися.

— Ні, ні, ні, — заспокійливо промовив Однодумець. — Цим перейматися не треба. Такого ти ніколи не забуваєш. Я не дозволив би тобі вештатися повсюди, якби вважав, що ти бодай у найменшій небезпеці. Ми знаємо один одного вже багато років, і за цей час твої знання про лабіринт стрімко збагачувалися. Правду кажучи, це щось надзвичайне. А що ж до решти, то я можу нагадати тобі про все важливе, що ти забудеш. Однак ти забуваєш, а я пам’ятаю, і саме тому так важливо, щоб наші цілі визначав я. Я. Не ти. Ось третя причина, чому ми маємо продовжувати пошук знання. Розумієш?

— Так. Так. Принаймні… — я замовк на мить, а тоді сказав: — Мені потрібен час на роздуми.

— Звісно. Звісно, — відповів Однодумець і поплескав мене по плечу, неначе втішаючи. — У вівторок ми поговоримо про це знову.

Він підвівся на ноги й підійшов до Порожнього Постаменту, а тоді оглянув маленький блискучий пристрій, який там лежав.

— Так чи інакше, — сказав Однодумець, — мені треба йти. Я провів тут майже п’ятдесят п’ять хвилин.

Не кажучи більше ні слова, він повернувся й попрямував у бік Першого Вестибюля.

Світ не підтверджує заяви Однодумця про те, що я маю прогалини в пам’яті

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Світ (наскільки я можу судити) не підтверджує заяви Однодумця про те, що я маю прогалини в пам’яті.

Поки він пояснював це мені — та ще якийсь час опісля, — я не знав, що й думати. Кілька разів з’являлося відчуття, подібне до паніки. Як я міг забути цілі розмови?

Але з плином часу я не зміг відшукати жодних доказів утрати пам’яті, що підтверджували б заяву Однодумця. Я займався своїми звичними щоденними справами. Полагодив одну з рибальських сітей і попрацював над Каталогом Статуй. На початку вечора пішов до Восьмого Вестибюля, щоб порибалити у Водах Нижніх Сходів. У Вікна Нижніх Зал проникали Промені Призахідного Сонця: вони падали на Поверхню Хвиль і відкидали рухливі кола золотого Світла на Стелю над Сходами та Обличчя Статуй. Із приходом ночі я послухав Пісень, яких співали Місяць і Зорі, й заспівав із ними сам.