Піранезі

— Найвизначніше в ній — це Статуї. Ну, якщо не брати до уваги Єдиних Дверей і Відсутність Вікон. Особливо яскраво Місячне Сяйво освітлювало одну Статую — зображення Молодика. Мені здавалося, що він символізує такі Чесноти, як…

— Не мороч мені цим голову. Ти знаєш, що статуї мене не цікавлять. Розкажи про зорі, — наполягав Однодумець. — Що ти бачив?

— Я тобі покажу, — я розгорнув одну зі своїх Зоряних Man і поклав її на Порожній Постамент. Однодумець підійшов до мене. — Я бачив Троянду, Добру Матір і Ліхтарний Стовп. Ближче до ранку за ними показалися Швець і Залізна Змія.

(Це — деякі з назв, які я дав Сузір’ям.)

Однодумець уважно оглянув Many. Відтак узяв свій блискучий пристрій і дещо занотував.

— Серед цих зір є особливо яскраві? — запитав він.

— Так. Оця Зоря. Вона належить до Доброї Матері. Це, так би мовити, кінець її простягнутої руки. Це одна з найяскравіших Зір у Небі.

— Прекрасно, — сказав Однодумець. — Найяскравіша зоря символізуватиме найбільше знання. Що ж, поки ти всім цим займався, я прийняв рішення. Вирішив, що піду до цього приміщення й проведу ритуал там. Ясна річ, воно значно далі в лабіринті, ніж я заходив досі, тож є певні ризики… — Він трохи помовчав із дуже рішучим виглядом, ніби наважувався на щось, — …але, якщо зважити всі ризики й вигоди — ну, вигоди потенційно колосальні. Відомості, які ти мені приніс, безцінні, й тепер мені потрібно, щоб ти повернувся туди та встановив, які сузір’я видно в різні пори року.

Тут і настав час пояснити моє Одкровення стосовно Великого й Таємного Знання.

— Щодо цього, — заговорив я, — я теж маю що сказати. Те, що відкрилося мені і я мушу розповісти тобі тепер, те, що має далекосяжні наслідки для всіх наших майбутніх досліджень. Ми маємо припинити пошук Знання! Починаючи, ми вірили, що це гідна справа, яка заслуговує на всю нашу увагу, але виявляється, що це не так. Ми маємо цілковито її покинути й замість неї започаткувати нову програму наукових досліджень!

Однодумець не зважав на мене. Він робив нотатки на своєму блискучому пристрої.

— М-м-м? Що? — перепитав він.

— Я говорю про наш пошук Знання, — промовив я, — і про те, як Будинок відкрив мені, що його слід облишити.

Однодумець припинив вистукувати. Трохи замислився над тим, що я сказав. А тоді поклав пристрій на Порожній Постамент, затулив обличчя руками, видав щось схоже на стогін і потер очі.

— О Боже! Знову… — проказав він.

Однодумець відкрив очі. Відвернувся й подивився кудись удалечінь.

— Не кажи нічого, — попросив він (хоч я й не вимовив більше ні слова). — Мені треба подумати.

Запала довга тиша, й нарешті Однодумець начебто ухвалив якесь рішення.

— Сідай, — промовив він.

Ми разом сіли на Хідник у Залі. Я схрестив ноги, а він зігнув коліна й притулився спиною до Порожнього Постаменту.

На обличчі Однодумця читалася якась сердита похмурість. Здавалося, йому важко на мене дивитися. Із цього я здогадався, що він гнівається, та силкується цього не показувати.

Він кашлянув і стримано промовив:

— Гаразд. Є три причини — три, — з яких пошук знання не слід припиняти. Я розберу їх усі, і наприкінці ти, гадаю, побачиш, що я маю рацію. Мені лише треба, щоб ти мене послухав. Ти ж можеш послухати, так?

— Звісно, — відповів я. — Назви мені ці три причини.

— Гаразд, перша причина така. Можливо, тобі здається, ніби мої діяння вельми егоїстичні: я намагаюся добути знання для себе. Але насправді все геть інакше. Пошук, у який ми з тобою вирушили, — це направду видатний задум. Потужний. Один із найважливіших в історії людства. Знання, якого ми шукаємо, — не новина. Воно старе. Дуже старе. Колись давно люди володіли ним і використовували його для великих звершень, чудовних звершень. Їм варто було триматися за нього. Варто було його поважати. Але ні. Вони покинули його заради того, що назвали прогресом. І повернути це знання маємо ми. Ми робимо це не для себе — ми робимо це для людства. Щоб повернути те, що людство здуру втратило.

— Розумію, — відповів я. (Це й справді виставляло ситуацію в дещо іншому світлі.)

— Особисто ж я, — продовжив Однодумець, — гадаю, що цей пошук достатньо важливий, просто-таки життєво необхідний, щоб я мусив іти далі. Будь-що-будь. Я не маю вибору. Якщо ти вирішив припинити пошуки, що ж, тоді нам, гадаю, вже не бути колегами. Наші зустрічі по вівторках і п'ятницях — вони припиняться. Бо яка з них тоді користь? Я займуся своїми дослідженнями, а ти, — він невизначено помахав рукою, — робитимеш те, що робиш. Маю сказати чітко, що такого я, звісно, не хочу, але доведеться дійти до цього. Тож ось вона, друга причина.

— О! — вимовив я. Мені й на думку не спадало, що ми з ним перестанемо бути колегами. — Але ж робота з тобою — чи не найбільше задоволення в моєму житті!