Піранезі

Перший Вестибюль вражає: він більший за переважну частину Вестибюлів, а також похмуріший. Найбільше там впадають в око вісім величезних Статуй Мінотаврів, кожна з яких приблизно дев’ять метрів заввишки. Вони бовванять над Хідником, такі масивні, що затемняють Вестибюль; їхні Величезні Роги пронизують Порожнечу, а Тваринячі Морди похмурі й непроникні.

Температура в Першому Вестибюлі не така, як у навколишніх Залах. Тут на кілька градусів холодніше, а ще звідкись дме вітер, який несе з собою запах дощу, металу й бензину. Я помічав це вже багато разів, але чомусь завжди забуваю відразу опісля. Сьогодні я зосередив увагу на запаху. Він не був ні приємним, ні неприємним, але надзвичайно цікавим. Я пішов на нього. Крокував уздовж Південної Стіни Вестибюля, доки не дістався двох Мінотаврів, які стоять обабіч Південно-Східного Кутка. Тут я дещо помітив. Тіні між двома Статуями породжували щось на кшталт оптичної ілюзії. Мені мало не видалося, ніби вони тягнуться далеко назад і насправді я вдивляюся в коридор, що веде до далекого місця, де є трохи туманного світла. На тлі цього світла неначе мерехтіли й рухалися інші вогники. Саме звідти, здавалося, надходили як вітер, так і запах. Мені вчувалися ледь уловимі звуки: якась вібрація й різкий шум, подібний до Хвиль, але не такий регулярний.

Раптом я почув кроки, а за ними — голос, гучний і обурений:

— …це вобше не моя робота, і я такий: «Та ти приколюєшся. Ти, бля, з мене приколюєшся».

Ще один, похмуріший голос відповів:

— Та люди сорому не мають. Нє, ну шо вони собі думають…

Кроки стихли.

Я відскочив від Південно-Східного Кутка, наче вжалений. Що це було? Я сторожко підійшов до Статуй знов і зазирнув між ними. Тіні тепер видавалися нічим не примітними. Я до певної міри зрозумів, як вони могли здатися коридором, але на тому все. Холодний вітер обвівав мої щиколотки, і я досі відчував запахи дощу, металу й бензину, проте вогні та звуки щезли.

Поки я стояв і думав про все це, Хідником один за одним пролетіли чотири старі пакетики з-під чипсів. Я роздратовано застогнав, бо думав, що з цією проблемою вже розібрався. Колись я постійно знаходив пакетики з-під чипсів, розкидані по Першому Вестибюлю. А ще — старі пакетики з-під рибних паличок і обгортки з-під сосисок у тісті. Я збирав їх і палив, щоб вони не паплюжили Красу Будинку. (Не знаю, хто їв усі ті чипси, рибні палички та сосиски в тісті, але не можу не думати, що можна було б поводитись охайніше!) Також я знайшов під мармуровими Сходами спальний мішок. Він був дуже брудний і страхітливо смердів, але я ретельно його виправ, і він добре мені послужив.

Я побіг за чотирма пакетиками з-під чипсів і підібрав їх. Четвертий взагалі виявився не пакетиком і не з-під чипсів. То був зіжмаканий папірець. Я розгладив його. На ньому було написано таке:

Я лише прошу тебе вказати мені шлях до статуї, про яку ти мені розповідав, — статуї літнього лиса, що навчає юних білочок та інших істот[10]. Хотів би побачити її на власні очі. Це завдання не таке вже і складне й має бути тобі цілком під силу. Розпиши шлях нижче. Я залишив поряд із твоїм обідом ручку.

Їж, поки гаряче. Це я про обід, а не про ручку.

Лоуренс

P.S. Прошу, не забувай про мультивітаміни.

Під посланням залишалося достатньо місця, аби було де написати відповідь, але, позаяк ця частина аркуша залишалася чистою, я здогадався, що авторові листа не надали відомостей, про які той просив.

Я хотів би зберегти цей папірець. Він був доказом існування двох Людей: по-перше, людини на ім’я Лоуренс, а по-друге, людини, якій Лоуренс написав і якій надав обід і мультивітаміни. Але хто вони? Я замислився й негайно відкинув думку про те, що хтось із них — 16. Однодумець казав, що 16 не знає шляху сюди, а Лоуренс і його товариш явно колись були знайомі з цими Залами. Вони цілком могли належати до моїх Мертвих. Але залишався ще один варіант: вони були мешканцями Далеких-Далеких Зал. Якби Лоуренс досі був живий і чекав на відомості про Статую, то забирати папірець собі було б неправильно.

Я дістав власну ручку й записав на чистому місці таке: