Читаем Піранезі полностью

Поки старий говорив, я надзвичайно уважно його слухав і намагався збагнути, хто він. Він сказав, що не є 16, але мені бракувало наївності, щоб повірити йому без інших доказів. Однодумець казав, що 16 лихий, тож 16 міг і збрехати про себе. Але, поки старий говорив, я дедалі більше впевнювався в тому, що він каже правду. Він не 16. Я міркував так: Однодумець казав, що 16 проти Розуму й Наукових Відкриттів. На старого це не було схоже. Він так само пристрасно любив науку, як і ми. Він знав, як було створено Світ, і жадав передати ці знання мені.

— Скажіть-но, — промовив він, — Кеттерлі досі вважає, ніби тут міститься мудрість древніх?

— Ви про Велике й Таємне Знання, сер?

— Саме про нього.

— Так.

— І він досі його шукає?

— Так.

— Як кумедно, — сказав він. — Кеттерлі ніколи його не знайде. Його тут немає. Воно не існує.

— Я вже починав про це здогадуватися, — зізнався я.

— Тоді ви значно розумніші за нього. Думка, що воно заховане тут… Боюся, її він також підхопив від мене. Ще не бачивши цього світу, я думав, що знання, котрі його створили, якось та будуть тут, лежатимуть десь — просто підходь і бери. Звісно ж, діставшись сюди, я негайно збагнув, як це абсурдно. Уявіть воду, що тече під землею. Вона рік за роком протікає в одних і тих самих тріщинах і сточує камінь. Кілька тисячоліть по тому утворюється система печер. Але води, яка її і створила, вже немає. Вона давно зникла. Просочилася в землю. Те саме тут. Але Кеттерлі — егоїст. Він завжди думає про користь. Не може уявити, як це існує щось таке, чим він не може скористатися.

— Тому тут і стоять Статуї? — запитав я.

— Чому тут стоять Статуї?

— Статуї існують, тому що втілюють Ідеї та Знання, які витекли з іншого Світу в цей?

— О! Я про це ніколи не думав! — задоволено промовив він. — Яке розумне спостереження. Так, так! Гадаю, це цілком імовірно! Можливо, в якійсь віддаленій частині лабіринту просто зараз утворюються статуї застарілих комп’ютерів! — Він трохи помовчав. — Мені не слід затримуватися. Я надто добре знаю, що буває, якщо залишитися тут надовго: амнезія, цілковитий психічний занепад і так далі. Хоча мушу сказати, що ви розмовляєте напрочуд зв’язно. Бідолашний Джеймс Ріттер наприкінці ледве вимовляв ціле речення, а пробув він тут і наполовину не так довго, як ви. Ні, насправді я прийшов сказати вам ось що… — Він узявся холодною, кістлявою, тонкошкірою рукою за мою долоню, а тоді різко шарпнув мене до себе. Від нього пахло папером і чорнилом, чудовим поєднанням фіалки й анісу, а за цими пахощами ховався легкий, але дуже характерний слід якоїсь нечистоти, мало не фекалій. — Дехто вас шукає, — промовив він.

— 16? — запитав я.

— Нагадайте, що ви маєте на увазі під цим.

— Шістнадцяту Людину.

Він схилив голову набік у задумі.

— Та-а-ак… Так. А чому б ні? Скажімо, це й справді «16».

— Але я гадав, що 16 шукає Однодумця, — відповів я. — 16 — це ворог Однодумця. Так казав Однодумець.

— Однодумець?.. А, так, Кеттерлі! Ні, ні! 16 не шукає Кеттерлі. Розумієте, що я маю на увазі, кажучи, що він егоїст? Він думає, що все стосується його. Ні, 16 шукає вас. 16 цікавиться, як вас знайти. А я, хоч і не маю особливої охоти тішити 16 — та й кого завгодно, — радий підставити підніжку Кеттерлі. Ненавиджу його. Останні двадцять п’ять років він зводив на мене наклепи перед кожним, хто готовий був слухати. Тож я надзвичайно докладно поясню 16, як сюди дістатися. Дам детальні вказівки.

— Сер, будь ласка, не робіть цього, — попросив я. — Однодумець каже, що 16 — це лиха людина.

— Лиха? Я так не сказав би. Не лихіша за інших. Ні, вибачайте, але я просто мушу підказати 16 шлях. Хочу пустити лисицю в курник, а немає кращого способу зробити це, ніж послати 16 сюди. Звісно ж, завжди є можливість — і, правду кажучи, цілком реальна, — що 16 ніколи сюди не дістанеться. Без поводиря сюди може прийти дуже небагато людей. Ба більше, єдиною людиною на моїй пам’яті, якій це вдалося, крім мене самого, була Сільвія Д’Аґостіно. Вона неначе мала хист прослизати, якщо ви розумієте, про що я. Кеттерлі це давалося просто жахливо, навіть після того, як я багато разів йому показав. Він ніколи не міг дістатися сюди без обладнання — без свічок і стійок, що зображали би двері, без ритуалу й усіляких дурниць. Що ж, гадаю, ви бачили все це, коли він привів вас сюди. Сільвія ж могла просто втекти щомиті. Ось вона тут. А ось уже там. Таке вміють деякі тварини. Коти. Птахи. А на початку вісімдесятих у мене була мавпа-капуцин, яка могла знайти шлях коли завгодно. Я підкажу шлях 16, а опісля все залежатиме від обдарованості 16. Ви маєте пам’ятати, що Кеттерлі боїться 16. Що ближче підходитиме 16, то небезпечнішим ставатиме Кеттерлі. Ба більше, я взагалі не здивуюся, коли він вдасться до насильства. Можливо, вам варто відвернути небезпеку, вбивши його абощо. — («Абощо» чоловік вимовив як «абошшшо».) Старий усміхнувся мені. — А зараз я піду, — сказав він. — Ми більше не зустрінемося.

— Тоді хай ваші Шляхи будуть безпечними, сер, — сказав я, — ваша Долівка — цілою, а Будинок наповнить ваші очі Красою.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Сердце дракона. Том 10
Сердце дракона. Том 10

Он пережил войну за трон родного государства. Он сражался с монстрами и врагами, от одного имени которых дрожали души целых поколений. Он прошел сквозь Море Песка, отыскал мифический город и стал свидетелем разрушения осколков древней цивилизации. Теперь же путь привел его в Даанатан, столицу Империи, в обитель сильнейших воинов. Здесь он ищет знания. Он ищет силу. Он ищет Страну Бессмертных.Ведь все это ради цели. Цели, достойной того, чтобы тысячи лет о ней пели барды, и веками слагали истории за вечерним костром. И чтобы достигнуть этой цели, он пойдет хоть против целого мира.Даже если против него выступит армия – его меч не дрогнет. Даже если император отправит легионы – его шаг не замедлится. Даже если демоны и боги, герои и враги, объединятся против него, то не согнут его железной воли.Его зовут Хаджар и он идет следом за зовом его драконьего сердца.

Кирилл Сергеевич Клеванский

Фантастика / Фэнтези / Самиздат, сетевая литература / Боевая фантастика / Героическая фантастика