Піранезі

Очевидно, я багато чого забув, і тепер — краще за все поглянути цьому в очі — у мене є свідчення про періоди серйозного психічного розладу. Моє перше й найважливіше завдання — приховувати ці ґанджі від Однодумця. (Не думаю, що він наважиться вбити мене через них, але він точно ставитиметься до мене іще більш підозріливо, ніж зараз.) Майже настільки ж нагальною є потреба оберігати себе від повернення хвороби. Із цією метою я заповзявся краще дбати про себе. Я не маю поринати в наукову роботу настільки, щоб забувати рибалити й потім не мати чого поїсти. (Будинок надає чимало харчів для активної й заповзятливої людини. Виправдань голоду немає!) Я мушу докладати більше зусиль, лагодячи свій одяг і захищаючи ноги від холоду. (Запитання: чи можливо плести шкарпетки з морських водоростей? Сумнівно.)

Я замислився над зміною нумерації своїх Щоденників і дійшов висновку, що, найпевніше, виконав її сам. Це означає, що зникло двадцять Щоденників (двадцять!), — надзвичайно тривожна думка! І все ж припущення, що якісь Щоденники зникли, — цілком логічне. Мені (як я уже зазначав) приблизно тридцять п’ять років. Десять Щоденників, якими я володію, відповідають за п’ятирічний період. Де Щоденники з мого давнішого життя? І що я робив у ті роки?

Учора я подумав, що більше не захочу перечитувати Щоденники чи знаходити записи за Покажчиком. Уявив, як кидаю всі десять Щоденників і Покажчик у буйний Прибій, і уявив, як мені полегшає на душі після звільнення від них. Але сьогодні я спокійніший. Менше піддаюся страхові й паніці. Сьогодні я бачу, що є серйозні причини вивчати мої Щоденники уважно, навіть їхні божевільні частини — а може, особливо саме ті частини. По-перше, я завжди прагнув знати більше про людей, які жили на Світі, а Щоденники, хай як це збиває з пантелику, начебто справді містять реальні відомості про них — байдуже, як чудернацьки подані. По-друге, мені потрібно дізнатись якомога більше про власне божевілля, а саме про те, що його провокує та як можна вберегтися від нього в майбутньому.

Можливо, вивчаючи минуле на сторінках свого Щоденника, я зможу збагнути ці речі. А тим часом важливо визнати, що навіть просте читання Щоденника дещо провокує, викликаючи багато болісних емоцій і кошмарних думок. Я мушу діяти обережно й читати лише помаленьку.

Як Однодумець, так і Пророк стверджували, що сам Будинок є джерелом божевілля й забудькуватості. Вони науковці, люди розумні. Коли два таких бездоганних авторитети згодні між собою, то я, напевно, мушу приймати на віру їхні висновки. Причина мого забуття — це Будинок.

«Ти довіряєш Будинкові?» — питаю я себе.

«Так», — відповідаю я сам собі.

«А якщо Будинок змусив тебе забути, то змусив із поважної причини».

«Але я не розумію, яка тут причина».

«Байдуже, що ти не розумієш, яка тут причина. Ти Любе Дитя Будинку. Втішся».

І я втішився.

Сільвія Д’Аґостіно

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Мене дуже цікавлять інші люди, яких згадував Пророк, тож я вирішив розпочати своє дослідження із Сільвії Д’Аґостіно й бідолашного Джеймса Ріттера, та не став шукати їх одразу. Відповідно до плану турботи про себе я зачекав, доки мине півтора тижня, перш ніж узявся читати Щоденник знову. Цей час я провів за звичайними заспокійливими справами. Рибалив; готував суп; прав одяг; вигадував музику на флейті, яку виготовив із кістки лебедя. А цього ранку приніс свої Щоденники та Покажчик до П’ятої Північної Зали. Ця Зала містить Статую Горили, і я подумав, що Її вигляд надасть мені Сил.

Я сів, схрестивши ноги на Хіднику навпроти Горили. Звернувся до літери «Д» у своєму Покажчику. Там вона і знайшлася.

Д'Аґостіно, Сільвія, учениця Арна-Сейлза: Щоденник № 22, стор. 6—9

Я перейшов до сторінки 6 Щоденника № 22 (свого Щоденника № 2).