Біографія Сільвії Д'Аґостіно
Народилася 1958 року в м. Літ, Шотландія; донька поета Едуардо Д'Аґостіно.
На фотографіях бачимо жінку дещо андрогінної зовнішності, привабливу, навіть вродливу, з густими темними бровами, темними очима, вольовим носом і яскраво вираженими контурами щелепи. Її пишне темне волосся зазвичай було зібране у хвіст. За словами Анґарад Скотт
[26], Д'Аґостіно не йшла назустріч загальноприйнятим уявленням про жіночність і лише епізодично приділяла увагу своєму одягу.У юності Д'Аґостіно сказала своїй подрузі, що хоче вивчати в університеті смерть, зорі й математику. Як не дивно, Манчестерський університет не пропонував такого курсу, тож вона зупинилася на математиці. В університеті швидко натрапила на Лоуренса Арна-Сейлза та його лекції; ця зустріч визначила її подальше життя.
Розповіді Арна-Сейлза про спілкування зі стародавніми розумами й проблиски інших світів задовольняли всі космічні прагнення Д'Аґостіно — те в ній, що жадало «смерті й зір». Щойно завершилася її навчальна програма з математики, вона перейшла на антропологію, взявши за наукового керівника Арна-Сейлза.
Д'Аґостіно, безсумнівно, була найсумліннішою з усіх учнів і послідовників Арна-Сейлза. Він відвів їй кімнату в своєму будинку у Веллі-Рейнджі
[27], де вона стала його неоплачуваною хатньою робітницею та секретаркою. Вона мала автівку (Арн-Сейлз не сідав за кермо), і до її обов’язків входило возити його всюди, куди він хотів, у тому числі на Кенел-стрит[28] суботніми вечорами для знайомств із молодими чоловіками.1984 року вона здобула докторський ступінь. Вона не прагнула наукової чи викладацької роботи, а залишилася поряд з Арном-Сейлзом, заробляючи на життя низькокваліфікованою працею.
Вона була єдиною дитиною в сім’ї й завжди лишалася дуже близькою до батьків, особливо батька. Десь у середині 80-х Арн-Сейлз наказав їй посваритися з батьками. За словами Анґарад Скотт, це було перевіркою на вірність. Д'Аґостіно обірвала всі контакти з батьками, і вони більше ніколи її не бачили.
Скотт описує її як поетку, художницю та кіномисткиню і перелічує журнали, в яких було опубліковано її вірші: «Арктур», «На шматки» та «Коник-стрибунець». (Мені наразі не вдалося знайти жодного примірника цих журналів.) Редактор «Коника-стрибунця», такий собі Том Тітчвелл, був другом Едуардо Д'Аґостіно. Він (Тітчвелл) залишався на зв’язку із Сільвією й передавав новини про неї її батькам.
До нас дійшли два з її фільмів: «Місяць/Ліс» і «Замок». «Місяць/Ліс» — це унікальний і атмосферний витвір кіномистецтва, який викликав захват критиків і шанувальників за межами звичного кола конспірологів, яких цікавить Арн-Сейлз. Тривалість фільму — 25 хвилин, його було створено на пустищах і в лісах довкола Манчестера. Фільм було знято на кольорову плівку «Super 8», але він сприймається як майже цілковито монохромний: чорні ліси, білий сніг, сіре небо тощо з періодичними сплесками криваво-червоного. У фільмі стародавній ієрофант зачаровує невелику громаду. Він жорстоко поводиться з чоловіками і знущається з жінок. Одна жінка виступає проти нього. Щоб показати свою владу й покарати її, ієрофант накладає закляття. Жінка перетинає струмок. Вона ступає один крок, і її нога опускається у віддзеркалення місяця. Жінка застрягає у струмку, не може вирватись із віддзеркалення. Ієрофант приходить і б’є її, поки вона стоїть безпорадна. І все одно вона не може поворухнутися. Залишившись сама, вона просить березовий ліс про допомогу. Йдучи лісом, ієрофант застрягає в березових хащах; вони обплітають і прохромлюють його. Знерухомлений, він кінець кінцем помирає. Жінка звільняється від віддзеркалення місяця. У «Місяці/Лісі» дуже мало говорять, і ті слова, які звучать, незрозумілі. Жінка та ієрофант розмовляють власною мовою, нічим не схожою на нашу. Справжньою мовою «Місяця/Лісу» є прості, чіткі образи: місяць, темрява, вода, дерева.
Інший фільм Д’Аґостіно, що зберігся, ще дивніший. Він не має назви, та зазвичай його згадують як «Замок». Його знято на відеокасету «Betamax» із дуже низькою якістю. Камера петляє величезними приміщеннями, вочевидь, розташованими в різних замках або палацах (перед нами не може бути одна будівля: надто вона колосальна). Стіни вкриті статуями, а на підлозі — численні калюжі води. За словами людей, які вірять у подібні явища, це — кадри одного з інших світів Арна-Сейлза, можливо, описаного в його книжці «Лабіринт» (2000). Інші люди намагалися визначити показані там локації, аби довести, що це не відеозапис із іншого світу, проте наразі остаточно не ідентифіковано жодну з них. Разом із «Замком» було знайдено нотатки, зроблені почерком Д’Аґостіно, та вони записані тим самим дивним кодом, що й її останній щоденник, і залишаються незбагненними.
Вочевидь, більшу частину дорослого життя Д’Аґостіно вела щоденник. Ранні томи (1973–1980 рр.) велися в домі її батьків у Літі й були написані англійською мовою. Ще один щоденник, незавершений на момент її зникнення (весна 1990 року), знайшли у приймальні клініки, де вона працювала. Цей щоденник містить дивну суміш ієрогліфів і описів (можливо, образів зі снів?) англійською мовою. Анґарад Скотт здійснила кілька спроб його розшифрувати, та вони не мали успіху.
На початку 1990 року Д’Аґостіно працювала адміністраторкою в клініці у Веллі-Рейнджі. Вона потоваришувала з одним із тамтешніх лікарів, чоловіком приблизно свого віку на ім’я Роберт Оллстед. На той час вона, судячи з усього, вже була значно менше зачарована Лоуренсом Арном-Сейлзом, аніж раніше. Вона казала Оллстедові, що її життя — це каторга, та вона завжди буде вдячна Арнові-Сейлзу, позаяк він відкрив шлях до прекраснішого світу й там вона щаслива. Оллстед не знав, як це розуміти. Згодом він засвідчив поліції, що Д’Аґостіно, на його переконання, не вживала наркотиків. Інакше Оллстед нізащо не дозволив би їй працювати у приймальні.
Коли Арн-Сейлз дізнався про її дружбу з Оллстедом, він укотре влаштував дивну сцену ревнощів і звелів Д’Аґостіно покинути роботу. Цього разу вона відмовилася.
У перший тиждень квітня вона не вийшла на роботу. За два дні після її зникнення доктор Оллстед зателефонував у поліцію. Д’Аґостіно більше ніколи не бачили.
