Пісні далекої Землі

— Мене звуть Мозес Келдор, — відрекомендувався перший з двох візитерів. — А це капітанлейтенант Лорен Лоренсон, заступник головного інженера космічного корабля «Магеллан». Ми вибачаємося за ці дуті костюми, але ви розумієте, що вони призначені як для нашого, так і для вашого захисту. Хоча ми до вас з’явилися з добрими намірами, в наших бактерій можуть бути інші задуми.

Який приємний голос, сказала собі мер Уолдрон — і мала на те всі підстави. Колись цей голос був найкраще знаний на Землі — здатний втішити, а то й роздратувати мільйони людей протягом останніх десятиліть перед Кінцем.

Рухливий погляд, притаманний, як було загальновідомо, мерові Уолдрон, недовго, однак, затримався на Мозесі Келдорі: цей чоловік у віці далеко за шістдесят був для неї надто старий. Другий, молодший, був їй значно більше до смаку, хоч навряд вона колинебудь звикла б до його потворної білої блідості. Лорен Лоренсон (яке чудове ім’я) мав майже два метри зросту, а волосся таке біле, що здавалося срібним. Він не був такий здоровань, як… ну, Брант, але напевне вродливіший за нього.

Мер Уолдрон добре вміла оцінювати людей, і Лоренсона вона швидко розклала по поличках. Тут були й розум, і рішучість, і навіть, може, безжалісність; їй не хотілося б мати його за ворога, але вона була явно зацікавлена мати його за друга. Чи краще…

В той же час вона не сумнівалася, що Келдор — значно добріша людина. В його обличчі й голосі вона вже відчула мудрість, доброту, а також глибокий смуток. Не дивно, як подумати, в якій тіні він прожив усе своє життя.

Тепер усі зустрічаючі підійшли й один по одному були представлені. Брант, скоротивши церемонію до мінімуму, пішов одразу до літака й почав його обстежувати.

Лорен рушив слідом за ним, бо розпізнав у цьому талассіанині колегуінженера, чиї реакції мають бути для нього досить повчальні. Він вгадав, про що буде перше Брантове запитання. Та від самого запитання дещо сторопів.

— Яку він має тягу? Адже ці реактивні сопла сміховинно малі — якщо це дійсно вони.

То було досить кмітливе зауваження: виявляється, ці люди не такі вже технічні дикуни, як здавалося на перший погляд. Та не слід показувати йому, що він вражений. Краще вдатися до контрнападу, цілячи просто поміж очі.

— Це мініатюрний квантовореактивний рушій, пристосований до атмосферних польотів з використанням повітря як робочого палива. Він використовує Планкові флуктуації — знаєш, десять у мінус тридцять третьому ступені сантиметра. І тому, ясна річ, він має необмежену дальність — що в повітрі, що в космосі. — Лорену самому сподобалась ота його «ясна річ».

Знову він мусив віддати Брантові належне: той навіть оком не моргнув і навіть промовив «Дуже цікаво», начебто дійсно щось уторопав.

— Можна зайти всередину?

Лорен завагався. Відмовити було б нечемно, та й вони ж палко бажали якнайскоріше завести тут друзів. А ще важливіше, мабуть, що це покаже, на чиєму боці тут справжня перевага.

— Звичайно, — мовив він. — Але будь обережний і нічого не торкайся.

Брант був такий зацікавлений, що не помітив відсутності слів «будь ласка».

Лорен завів його до невеличкого корабельного тамбура. Там було достатньо місця для двох, але щоб запечатати Бранта в резервний дутий костюм, потрібна була неабияка спритність.

— Сподіваюсь, вони нам не довго будуть необхідні, — пояснив Лорен, — але носити їх мусимо, доки не завершаться мікробіологічні перевірки. Заплющ очі, бо зараз пройдемо етап стерилізації.

В тамбурі спалахнуло блідофіолетове сяйво, супроводжуване короткочасним шипінням газу. Потім відчинилися внутрішні двері, й вони потрапили до кабіни. керування.

Вони сиділи плічопліч, і щільна, хоч ледь видима плівка навколо кожного з них майже не перешкоджала їхнім рукам. Однак вона відокремлювала їх настільки міцно, наче вони перебували в різних світах — у певному сенсі так воно й було насправді.

Брант був здібний учень, це Лорен мусив визнати. Кілька годин навчання — і він зможе керувати кораблем, хоч навіть і не збагне теорію, на якій це керування ґрунтується. Щодо цього існувала легенда: мовляв, тільки жменька людей колинебудь посправжньому розумілися на гіпердинаміці суперпростору — та й вони вже сотні років як померли.

Невдовзі вони настільки занурилися в технічні обговорення, що майже забули про зовнішній світ. Раптом звідкись од пульта керування почувся стурбований голос:

— Лорен? Викликає корабель. Що коїться? Ми з вами не маємо зв’язку вже півгодини.

Лорен ліниво потягнувся до перемикача:

— Оскільки ви нас контролюєте по шести відео та п’яти аудіоканалах, це, мабуть, деяке перебільшення. — Він хотів, аби Брантові стало зрозуміло: ми повністю контролюємо ситуацію й нічого не сприймаємо на віру. — Звертайтесь до Мозеса — він, як завше, працює язиком.

Крізь вигнуті ілюмінатори їм було добре видно, що Келдор з мером ведуть палку дискусію, в яку час від часу вклинювався радник Сіммонс. Лорен щось увімкнув, і їхні підсилені голоси раптом виповнили всю кабіну — гучніше, ніж якби вони стояли зараз із ними поруч.