Пісні далекої Землі

— Бачите, корабель має приблизно циліндричну форму — завдовжки чотири кілометри, завширшки один. Оскільки наша система реактивної тяги використовує енергетичні поля самого космосу, теоретичної межі прискорення немає, аж до швидкості світла. Але практично виникають проблеми вже на одній п’ятій цієї швидкості — через міжзоряні гази та пил. Хоч які розріджені вони є, але об’єкт, який рухається крізь них зі швидкістю шістдесят тисяч чи більше кілометрів на секунду, зазнає ударів навдивовижу великої маси цих часток — а за такої швидкості навіть одинєдиний атом водню може завдати неабиякої шкоди.

Отже, «Магеллан», подібно до перших примітивних космічних кораблів, несе перед собою захисний екран. Для нього годиться майже будьякий матеріал, що є у достатній кількості. Але за тієї температури, що панує в міжзоряному просторі, тобто близько абсолютного нуля, важко знайти щось краще для цього, ніж лід. Матеріал це дешевий, легко оброблюваний і напрочуд міцний! Ось цей зрізаний конус, бачите, — то наш невеличкий айсберг, коли ми залишали Сонячну систему двісті років тому. А ось який він має вигляд нині.

Образ блимнув, потім знову з’явився. Корабель був той самий, але конус перед його носом скоротився до тонкого диска.

— Це результат, можна сказати, просвердлювання дірки завдовжки п’ятдесят світлових років крізь цей досить запилений сектор Галактики. Мені приємно відзначити, що інтенсивність стирання льоду виявилась у межах п’ятивідсоткової точності від прогнозованої, тому реальні небезпеки нас не спіткали, хоча завжди існує незначна ймовірність, що можемо зіткнутися з чимось насправді великим. Проти цього жоден екран не врятує — з льоду чи навіть із найміцнішої бронелистової криці.

Нам іще вистачить цього екрана десь на десяток світлових років, але того не досить. Адже нашою кінцевою метою є планета Саган2, до якої ще лишається сімдесят п’ять світлових років.

Тепер ви розумієте, пане президент, чому ми зробили зупинку на Талассі. Ми хотіли б у вас позичити — а точніше, попросити, бо навряд чи зможемо повернути, — приблизно сотню тисяч тонн води. Ми повинні спорудити собі там, на орбіті, новий айсберг, який би торував нам шлях, коли ми рушимо до нових зірок.

— Чим ми зможемо допомогти вам у цьому? Адже технічно ви нас випереджаєте на сотні років.

— Не думаю так, коли не брати до уваги квантовий двигун. Нехай мій заступник капітан Малина окреслить наші плани, які, звичайно, підлягатимуть вашому схваленню.

— Прошу.

— Спочатку нам треба обрати місце для морозильної фабрики. Для цього вибір багатий — просто вона має стояти на якійсь ізольованій ділянці узбережжя. Жодного екологічного лиха це не завдасть, але, як на те ваша воля, ми змонтуємо її на Східному острові, сподіваючись, що Кракан не вибухне раніш, ніж ми закінчимо.

До конструкцій фабрики, які, по суті, маємо готові, слід буде внести лише незначні доповнення залежно від остаточно обраної для неї ділянки. Більшість компонентів може відразу піти в діло, бо вони вкрай прості. Йдеться про помпи, холодильні системи, теплообмінники, крани — всю ту добру давню технологію другого тисячоліття.

Якщо все йтиме нормально, перший лід отримаємо вже за дев’яносто днів. Ми плануємо виробляти блоки стандартних розмірів, вагою по шістсот тонн кожний, — плоскі шестикутні брили, які хтось охрестив сніжинками, і ця назва до них, здається, пристала.

Коли виробництво розпочнеться, ми підніматимемо по одній сніжинці щодня. Вони на орбіті складатимуться і закріплюватимуться докупи, утворюючи екран. Від першого підйому до останнього випробування на міцність має пройти двісті п’ятдесят діб. Тоді будемо готові до відльоту.

Коли заступник командира замовк, президент Фаррадайн ще якусь мить сидів з відчуженим поглядом в очах, а потім мовив благоговійно:

— Лід… я ж ніколи його не бачив, хіба що на денці келиха…

Потискуючи руки гостям на прощання, президент Фаррадайн усвідомив щось дивне. Виявляється, їхній ароматичний запах тепер був ледь відчутний. Чи вже він до нього звик, чи, може, втрачає свій нюх?

Хоч обидва припущення були правильні, десь опівночі президент визнав лише друге. Він прокинувся із сльозавими очима й настільки забитим носом, що було важко дихати.

— Що трапилось, любий? — занепокоєно спитала перша дама.

— Виклично… апчхи! — лікаря, — відповів глава адміністрації. — Нашого — і ще того, з корабля. Не думаю, що вони на щось, до бісової неньки, здатні, але хочу відверто висловити їм — апчхи! — своє несхвалення. І надіюсь, ти ще не схопила цього, як я.

Президентська половина почала була заспокоювати чоловіка, та він знову чхнув що було сили.

Вони обоє сіли на ліжку, сумно дивлячись одне на одного.

— Здається, щоб подолати це, потрібно сім днів, — шморгаючи носом, вимовив президент. — Та, може, медична наука зробила в цьому успіхи за останні кілька Століть?

Його сподівання справдилися, хоча й не повністю. Шляхом героїчних зусиль і без людських втрат епідемію було погашено — всього за якихось шість діб.