Поеми

Поїхав Ро­берт по шот­ландськiй зем­лi
Здiймати на­род­не повс­тан­ня,
Гонцiв ро­зiс­лав вiн по всiй сто­ро­нi
Скликати се­лян на зiб­ран­ня.

Коли на ши­ро­кiй до­ли­нi мiж гiр

Зiбралась ве­ли­кая ра­да,
Роберт то­дi вий­шов до лю­ду й ска­зав:
"Шотландцi! вчи­ни­ла­ся зра­да!

Нема в нас ли­царст­ва, не­ма в нас па­нiв -

Вони вже анг­лiй­ськi пiд­да­нi;
Та є ще в країнi шот­ландський на­род,
Не звик вiн но­си­ти кай­да­ни!

Повстаньмо ж те­пе­ра усi, як один,

За дi­ло бра­терськеє спiльне!
Розкуймо на зброю плу­ги! Що орать,
Коли на­ше по­ле не вiльне?"

Тут всi за­шу­мi­ли, мов хви­лi морськi:

"Ходiмо, здо­бу­де­мо во­лi
Або на­шi го­ло­ви вiльнi, буй­нi
Складемо на на­шо­му по­лi!"

I там, на ши­ро­кiй до­ли­нi мiж гiр,

Селяни всi та­бо­ром ста­ли,
Палили ба­гат­тя во­ни цi­лу нiч -
Все яс­ную зброю ку­ва­ли.

На ра­нок узб­роєне вiй­сько бу­ло;

Кому ж не дiс­та­ло­ся зброї,
Тому не заб­рак­ло со­ки­ри, ко­си
Та в гру­дях од­ва­ги мiц­ної.

Те вiй­сько не ма­ло яс­них ко­ро­гов,

Нi пан­ци­рiв срiб­них кош­тов­них,
На прос­тих се­лянських щи­тах не бу­ло
Девiзiв гуч­них крас­но­мов­них.

У цi­ло­го вiй­ська де­вiз був один:

"За во­лю, за рiд­ну країну!"
Хоч слiв тих нiх­то на щи­тi не но­сив,
Та в сер­цi но­сив до за­ги­ну.

I так во­ни вий­шли нап­ро­ти па­нiв,

Роберт їх про­ва­див до бою;
Нi од­но­го ли­ца­ря, ок­рiм йо­го,
Не ма­ли шот­ланд­цi з со­бою.

Шотландське ли­царст­во усе пе­рей­шло

Служити в анг­лiй­сько­му вiй­ську,
Пiшло бо­ро­ни­ти ме­чем i щи­том
Корону i вла­ду анг­лiй­ську.

В не­щас­ну го­ди­ну шот­ландський на­род

Кував свою яс­ную зброю;
У пер­шо­му бою роз­би­тi бу­ли,
Багато ляг­ло го­ло­вою.

Удруге зiй­шли­ся - не­до­ле тяж­ка!

Знов вiй­сько шот­ландське роз­би­те.
Ударили втретє - знов по­ле кру­гом
Все тру­пом шот­ландським ук­ри­те.

Мiцна бу­ла си­ла по­туж­них па­нiв,

I ва­та­ги муд­рi знай­шли­ся, -
Нi в го­ри за­вес­ти, нi в нет­рi заг­нать
Обачнi па­ни не да­ли­ся.

Широкi до­ли­ни, роз­ло­гi ла­ни

Шiсть раз бу­ли кров'ю по­ли­тi,
Шiсть раз про­лу­нав по Шот­лан­дiї крик:
"Шотландцi, шот­ланд­цi роз­би­тi!"

Нi зброї во­ни, нi своїх ко­ро­гов

Едварду до нiг не зло­жи­ли,
Та во­лю й країну свою бо­ро­нить
Не ста­ло се­лянської си­ли.

Однi по­ляг­ли, а дру­гi ро­зiй­шлись -

Пiшли своє по­ле ора­ти.
Без вiй­ська, без сла­ви зос­тав­ся Ро­берт,
Що ж має те­пер вiн по­ча­ти?

Чи має пi­ти, як шот­ландськi па­ни,

Едвардовi зброю вiд­да­ти,
Зостатись отут в по­до­ла­нiй зем­лi
Останнього со­ро­му жда­ти?

Нi, кра­ще не ба­чить то­го i не чуть,

Як ги­ну­ти бу­де країна!
"Прощай, моя рiд­на країно! прос­ти
Свого без­та­лан­но­го си­на.

Хотiв би я вiльною ба­чить те­бе,

Але не су­ди­ло­ся теє…
Далеко те­пер на чу­жих бе­ре­гах
Поляжу за дi­ло свя­теє".

Так мо­вив Ро­берт, i по­дав­ся вiн геть

На бе­рег убо­гий iр­ландський, -
Вiн ду­мав по­вiк не вер­та­ти­ся знов
У край без­та­лан­ний шот­ландський.

В Iр­лан­дiю мав­ся при­буть ко­ра­бель,

Що ли­ца­рiв вiз в Па­лес­ти­ну,
На ньому од'їха­ти хтiв i Ро­берт
У тую да­ле­ку чу­жи­ну.

Укупi з од­важ­ним ли­царст­вом ба­жав

Пiти у хрес­то­вiм по­хо­дi,
Щоб дi­лу свя­то­му ос­тан­нiм жит­тям
I си­лою ста­ти в при­го­дi.