Поеми

V

Так Ро­берт за сна­гу та од­ва­гу
Королем у Шот­лан­дiї став,
В Едiн­бур­гу, прес­лав­но­му мiс­тi,
Привселюдно ко­ро­ну прий­няв.

Урочиста одп­ра­ва скiн­чи­лась,

Вийшов з церк­ви ко­роль на май­дан,
Люд гу­кає: "Ро­бер­то­вi сла­ва!
Хай жи­ве! вiн до­вi­ку наш пан!"

Коли се рап­том стих­ло гу­кан­ня,

I весь люд мов че­кає чо­го.
З юр­би вис­ту­пив гурт не­ве­ли­кий, -
То об­ра­нi вiд лю­ду всього.

З них один на­пе­ред вис­ту­пає,

Короля вiн пок­ло­ном вi­та,
Поглядає нав­ко­ло по лю­дях
I та­кую про­мо­ву чи­та:

"З лас­ки бо­га й на­ро­ду об­ра­ний,

Наш ко­ро­лю! вi­таєм те­бе!
Ми пiд­да­ни­ми вла­ди твоєї
Признаємо охо­че се­бе.

Коли ти бо­ро­ни­ти­меш во­лю

Й са­мос­тiй­нiсть на­ро­ду тво­го,
Ми по­вiк ша­ну­вать те­бе бу­дем
I лю­би­ти, як дру­га сво­го.

Ти клик­неш на вiй­ну - ми збе­ре­мось

Пiд твою ко­рог­ву всi гур­том,
Ми го­то­вi то­бi i країнi
Послужити ме­чем i щи­том.

Та ко­ли ти за­бу­деш про спра­ву

Честi й во­лi на­ро­ду сво­го,
Схочеш iн­шi, ба­гат­шiї зем­лi
Прилучати до панст­ва тво­го,

Ми не пi­дем то­дi за то­бою,

Щоб чу­жо­го доб­ра здо­бу­вать,
Нам не тiс­но у рiд­нiй країнi,
Нам не тре­ба в чу­жу манд­ру­вать!

Коли ти се­ред панських роз­ко­шiв

Продаватимеш люд свiй па­нам,
Ми са­мi бо­ро­ни­ти пот­ра­пим
Тi пра­ва, що на­ле­жаться нам.

А ко­ли ти анг­лiй­ськiй ко­ро­нi

Вiддаси ко­ро­лiвст­во своє, -
Знай, що в тую га­неб­ну го­ди­ну
Пропаде й па­ну­ван­ня твоє.

Ми те­бе ко­ро­лем увiн­ча­ли,

Ми те­бе й роз­вiн­чаєм са­ми,
I ко­ли про­ти нас ти повс­та­неш,
Проти те­бе повс­та­не­мо ми.

Дай нам, бо­же, ра­дi­ти до­вi­ку,

Що об­ра­ли те­бе в ко­ро­лi,
Хай цвi­те при то­бi та пи­шає
Вiльна во­ля в шот­ландськiй зем­лi!"

"Дай то, бо­же! - Ро­берт їм вiд­мо­вив. -

Буду зна­ти, на що я iду,
Дай нам, бо­же, до­вi­ку про­жи­ти
В щи­рiй зго­дi, у доб­рiм ла­ду!"

VI