Поеми

III

На без­люд­но­му бе­ре­зi мо­ря
Одинока ха­ти­на стоїть,
В тiй ха­ти­нi ри­бальськiй убо­гiй
Збройний ли­цар са­мот­нiй си­дить.

То Ро­берт. Вiн в вiк­но пог­ля­дає,

Чи не мрi­ють отi ко­раб­лi,
Що ве­зуть хрес­то­нос­цiв од­важ­них
На вiй­ну до свя­тої зем­лi.

Нi, не вид­ко нi­чо­го на мо­рi,

Не бi­лi­ють вiт­ри­ла яс­нi.
Грає вiльне ши­ро­кеє мо­ре,
Гомонять йо­го хви­лi гуч­нi.

Та Ро­бер­то­вi сум­но ди­ви­тись

На те мо­ре ве­се­ле, буй­не,
Як зга­дає вiн рiд­ну країну,
Затремтить йо­го сер­це сум­не.

I Ро­берт, од вiк­на одс­ту­пив­ши,

Лiг на ла­ву i пог­ляд пiд­вiв
На пот­рiс­ка­ну сте­лю; на сте­лi
Павутиння па­вук со­бi плiв.

I знi­чев'я Ро­берт за­ди­вив­ся

На ро­бо­ту то­го па­ву­ка;
Лицар ба­чив, як пря­лась по­ма­лу
Тая нит­ка тен­дiт­на, тон­ка,

Як па­вук по тiй нит­цi спус­кав­ся,

Розколихувавсь по­тiм на нiй,
Щоб її до стi­ни при­че­пи­ти,
Далi не­вiд роз­ки­ну­ти свiй.

Що гой­днеться, то нит­ка й пор­веться.

I до­до­лу па­вук упа­де,
Але за­раз же зла­зить уго­ру
I но­ву со­бi нит­ку пря­де.

Так шiсть раз той па­вук об­ри­вав­ся,

I шiсть раз вiн на сте­лю злi­зав,
Але всьоме та­ки удер­жав­ся
Й до стi­ни свою нит­ку прип'яв.

Тут Ро­берт рап­том ско­чив на но­ги,

Ухопив свою зброю до рук
I гук­нув: "Та нев­же та­ки ли­цар
Менше має сна­ги, нiж па­вук!?"

IV