Поеми

Тифліс, 20.04.1904

ІЗОЛЬДА БІЛОРУКА

[Основа сеї поеми взята з середньовічного роману «Трі­стан та Ізольда», що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов’янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його ко­ро­леви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з ча­рі­в­но­го дання, любовного напою, випитого через помилку. В дея­ких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що ко­халася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою ми­лою – Ізольдою Злотокосою.]

1

Трістан блукав по лісі,
ловив зелений шум,
хотів йому віддати
своє кохання й сум.

Та ледве де береза

лагідно зашумить,
Ізольдин голос любий
він згадує в ту мить.

Крізь віття синє небо

погляне в вишині, –
Ізольдині він очі
спогадує ясні.

З одчаю на узлісся

іде сумний Трістан,
аж там злотистим житом
лиснить розлогий лан.

Ізольду Злотокосу

Трістан і тут згадав,
упав у борозенку
і тяжко заридав.

Прийшла дівчина жати

і постать зайняла,
почула те ридання
і ближче надійшла.

Мов доля необорна,

була її краса,
і чорна, мов те горе,
була її коса.

Хороші в неї очі

і темні, мов одчай, –
хто гляне в теє пекло,
то забуває рай.

А голос у дівчини –

мов тої скрипки спів,
що викликає мертвих
на танець із гробів.

І вивела Трістана

вона з одчаю тьми
лілейними руками
та спільними слізьми.

Спитав він: «Як ти звешся,

дівчино таємна?» –
«Ізольда Білорука», –
відмовила вона.

«Се ймення – найсвятіше

в сім світі і в раю!
Ізольдо! Ох, Ізольдо!
Прийми любов мою!»

2

«Ти пестив так ніжно мене,
коханий Трістане,
а в очі так сумно дививсь,
аж серденько в’яне.

Мені ти уста цілував

і руки біленькі,
а сльози на коси мої
котились дрібненькі.

Мені ти слова промовляв

палкої любови,
чому ж вислухати не хтів
моєї розмови?»

«Ізольдо, Ізольдо моя,

в очах твоїх темних
хотів би я бачить блакить
країв понадземних!

Ізольдо, Ізольдо моя,

коли б твої коси
мінилися золотом так,
як житні покоси!

Твій голос, Ізольдо моя,

рвачкий та жагливий,
коли б він, як шелест берез,
був тихий, пестливий…»

«Не варто журитися тим,

коханий Трістане!
Хрещеная мати моя
мені те достане.

Бо мати хрещена моя,

то фея Моргана». –
«Біжи ж ти до неї мерщій,
Ізольдо кохана!»

3