Поеми

«Піди, піди на берег, Білорука,
прошу тебе, молю тебе, піди!
Там є гора висока та стрімчаста,
на неї злізь і подивись туди,

де море хвилю гонить із півночі.

Вертайся вмить і розкажи мені,
чи не леліють білії вітрила
на видноколі в сизій далині».

І мовчки йде Ізольда Білорука

на берег моря, на високий шпиль…
Ох, щось біліє здалека на морі!
Вітрила то чи тільки піна хвиль?..

Вернулася Ізольда Білорука.

Трістан питає: «Що? Яка яса?» –
«Щось мріє там далеко у просторі». –
«Щось біле?!» – «Чорне, як моя коса».

І враз душа Трістанова порвала

ждання шнурок, що здержував її,
і злинула, мов пташка вільнокрила,
далеко у незнанії краї…

***

«Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса!
Тебе давно Трістан твій вірний жде.
Між скелями не бійся заблудитись –
Ізольда Білорука проведе.

Іменнями посестри ми з тобою

так, як вечірня й ранішня зорі.
Чи то ж не диво, що тепер судилось
розлить нам заграву в одній порі?

Колись і я була на час-годину

такою ясною, як ти тепер». –
«Посестро, голос твій мене лякає!
Скажи по правді! Мій Трістан умер?!»

«Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,

чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,
та бути з ним аж до його сконання
дісталося-таки мені самій.

Ти не привезла чорного вітрила,

не жалібна – ясна твоя краса,
та милий в гріб не ляже непокритий, –
його покриє чорная коса».

[21.07.1912. К[утаїс]]

ТРИПТИХ 1. «ЩО ДАСТЬ НАМ СИЛУ?»

(Апокриф)