Похід Болбочана на Крим

Коло 1. жовтня українізація й реорганізація корпуса була закінчена. Старшини дістали українські відзнаки: погони з жовтими смугами по блакитному полю. Полки І. дівізії дістали спеціяльні назви: І Київський полк імени гетьмана Б. Хмельницького; II. Стародубський полк ім. гетьм. Скоропадського; ІІІ.Полтавський полк ім. гетьм. Сагайдачного; IV. Чернігівський ім. гетьм. Полуботка.[40] Командування корпусу стояло в тісному звязку з Військовим Секретаріятом Ц. Ради: генерал Скоропадський і полк. Капустянський двічи їздили до Київа в справах українізації корпуса. Генеральний секретарь військових справ С. Петлюра, як згадує свідок, "радо приймав інформації від полк. Капустянського, але сухо й обережно поводився з генералом Скоропадським."[41] Взагалі київські офіціяльні сфери ставились до ген. Скоропадського з недовіррям як до великого пана і бувшого офіцера царської гвардії. Боялися його популярности у війську і підозрювали в якихсь честолюбних замислах. Але самому українському корпусу не довіряли і з другого боку, вище російське командування вважало за не дуже зручне, що І. Український Корпус стоїть близько від Київа, і наказало йому вирушити на фронт на зміну VI. корпусу, котрий мав українізуватися в II. Український корпус. Але в І. Укр. Корпусі вже помічалися ознаки загального розстрою й упадку дісціпліни, і ген. Скоропадський вважав, що краще було би вивести корпус на фронт, щоб зберегти його від деморалізуючого впливу запілля.[42] Та тимчасом стався большевицький переворот. Влада в Київі перейшла до українських рук, хоч на перших порах доводилось фактично ділити її з большевиками. Серед старшин і козаків І. Українського Корпусу почалося хвилювання і хитання — куди йти? Чи на фронт, чи на Київ? Генеральний Військовий Секретаріят грав при тім якусь подвійну ролю, подиктовану, треба думати, недовіррям до особи команданта корпусу. Не вважаючи на протести ген. Скоропадського, на нараді Петлюри з головнокомандуючим Володченком було вирішено розєднати корпус: І. дівізію вислати на фронт разом з штабом корпуса, а II. вислати до Київа. Але І. дівізія прибувши на ст. Деражню, звідки мала їхати потягами на фронт, не схотіла туди їхати. В той саме час надійшли відомости, що збольшевичений 2-й гвар. кавалеристський корпус, покинувши фронт, іде на Київ, а большевицький головнокомандуючий прапорщик Криленко, який замінив собою замордованого в Ставці ген. Духоніна, наказував телеграмами Українському Корпусу йти на фронт. Тоді ген. Скоропадський рішив узяти на себе діло оборони Київа та замість іти на фронт, обсадив частинами обох своїх дівізій залізничні лінії Жмеринка-Козятин і Шепетівка-Козятин-Христинівка-Вапнярка і роззброїв ешалони 2-ої гвардінської дівізії й деякі другі збольшевичені частини, які загрожували Київу й українському урядові. Частини І. Українського Корпуса побільшувалися сотнями Вільного Козацтва і добровольцями, які охоче до нього вступали, як до українського національного війська. Корпус робився справжньою регулярною українською армією, яку належало б всіма силами піддержати й зберегти. Та Генеральне Військове Секретарство не тільки не дооцінювало ваги корпуса, а ще й ставилося до нього з недовіррям, особливо до його команданта ген. П. Скоропадського. Воно залишалося глухе до всіх його телеграм з проханням надіслати теплу зімову одежу, чоботи, залізні грубки — бо люде жили весь час в неопалених вагонах; навіть коли він висилав телеграми, щоб до частин корпуса було надіслано з Київа від українських національних організацій людей, які б могли паралізувати большевицьку агітацію, то й на це не було ніякої відповіді. Коли ж ген. П. Скоропадський поїхав сам до Київа, то виніс вражіння, що круги Ц. Ради не довіряють людям з вищого командного складу і думають опертись виключно на роботу в армії молодшого старшинства і отаманів-аматорів". Що до себе особисто, то він почував недовірря з боку цих кругів, хоч разом із тим і брак відваги усунути його від командування згори.[43] Коли виникло питання про призначення головнокомандуючого всіми силами України проти большевиків, то на цей відповідальний пост призначено було не генерала Кирея, талановитого гарматного інспектора, видатного бойового генерала — якого мали на увазі, і не ген. Скоропадського, а полковника Капкана, який вже й перед тим виявив не раз свою нездатність до скільки-небудь ширшої діяльности.

Помічаючії з боку українського політичного центру певного роду саботаж з огляду на свою особу, ген. Скоропадський рішив одійти від командування корпусом, щоб тим способом облегчити установлення більш нормальних відносин між українським політичним центром і тією збройною силою, на яку цей центр мав опертися в першій війні за українську державність. 6 січня 1918. р. він подався до демісії, передавши командування корпусом генералу Гандзюкові.[44]