Поклик племені

У фокусі «Теорії моральних почуттів» — передусім чоловіки, однак жінка, на його думку, має певні специфічні особливості, якими від них різниться, як-от ця, дуже тонка: «Людяність притаманна жінці, великодушність — чоловікові» (с. 342). Велика частина книжки аналізує відособленого індивіда, але у фінальних розділах, перед тим як він зробить огляд моральних систем — Платон, Арістотель, Зенон і стоїки, епікурейці, Ціцерон, — аби протиставити їх своїй, аналіз пошириться на індивіда як частину родини, нації і врешті людства. Ці розділи є прелюдією до деяких великих відкриттів «Багатства народів». Наприклад, його чітка позиція супроти націоналізму, ідеї про те, що через емоційний зв’язок, який поєднує індивіда з його батьківщиною, за останньою завжди треба признавати рацію, навіть коли вона її не має: «Любов до нашої країни часто схиляє нас дивитися із найлихішими ревнощами і заздрістю на добробут і велич будь-якої поближньої країни» (с. 411). Він це називає «низьким началом національного упередження» (с. 410). Трохи згодом, говорячи про Францію та Англію, він заявляє, що «аж ніяк негоже таким освіченим націям, як ці, заздрити щастю і внутрішньому добробуту іншої» (с. 412). Це неприйняття національної перспективи як чогось переважаючого та егоїстичного, що виправдовує свавілля, спонукає Сміта засуджувати догматичний дух отих «настільки захоплених красою свого ідеального політичного проекту» «доктринерів», які вірять, що «зорганізувати різних членів великого суспільства можна так само легко, як розставити фігури на шахівниці» (с. 418). Далі він нагадує, що ці фігури не мають іншого «рушійного начала» крім руки, яка їх переставляє, і що «на просторій шахівниці людського суспільства кожна фігура має власне рушійне начало», незалежне від того, яке б їй хотіли насильно нав’язати закони. Це вперше в історії хтось відзначає, що суспільство може мати власну динаміку, похідну від його внутрішньої організації, яку треба поважати, щоб запобігти анархії чи необхідності вдаватися задля її досягнення до найбрутальніших репресій — це те, проти чого він виступає, нагадавши «прекрасну максиму Платона»: не застосовувати проти країни сили більшої, ніж та, яку застосовують проти батьків (с. 418).

Та, мабуть, найоригінальнішим у «Теорії моральних почуттів» є поява на її сторінках безстороннього спостерігача — судді чи арбітра, якого ми, люди, маємо всередині себе і який, завжди займаючи об’єктивну позицію щодо нашої поведінки, судить її, схвалюючи або засуджуючи те, що ми робимо і кажемо. Цей персонаж по-різному визначається протягом книжки: «великий затвірник, благородний напівбог у душі», «власна совість», «внутрішній суддя», «відомий суддя і арбітр нашої поведінки», «славнозвісний затвірник», «оті заступники Бога, що є всередині нас» тощо. Ототожнення цього безстороннього спостерігача зі свідомістю не є цілком правильним, бо вважається, що людина керує своєю свідомістю, тоді як безсторонній спостерігач утримує дистанцію стосовно суб’єкта, частиною якого він є, займає позицію, яка дозволяє незалежно схвалювати або засуджувати все, що той робить, думає чи говорить. Це також не є точною проекцією божества на індивіда, бо, як показує у книжці глибокий аналіз Адама Сміта, безсторонній спостерігач не завжди є таким нейтральним, яким би був сам Бог; він схильний виявляти лагідність щодо суб’єкта, демонструє спалахи фаворитизму чи, навпаки, надмірної суворості щодо його бажань, почуттів і пристрастей і в такий же суб’єктивний спосіб може перебільшити своє несхвалення й осуд. Як звертає увагу професор Д. Д. Рафаель у своїй книжці про Адама Сміта[6], до деякої міри цей безсторонній спостерігач у житті людей є передвістям того, що сторіччям пізніше Зигмунд Фройд, описуючи підсвідоме життя, назве супер-еґо. Цей безсторонній спостерігач має ще один сенс існування, який згодом виявиться однією з основ ліберальної доктрини: індивідуалізм. Якщо моральна поведінка значною мірою залежить від власної натури кожного індивіда, то останній є базовим елементом суспільства, вихідною точкою різноманітних соціальних груп, до яких він одночасно належить, але жодна з яких не може поглинути його чи розчинити в собі: родина, професія, релігія, суспільний клас, політична партія.

Адам Сміт писав вишукано і точно (мимохідь скажу, що іспанський переклад «Теорії моральних почуттів» Карлоса Родріґеса Брауна є чудовим), він був чоловіком, чутливим до доброї літератури (у цій його книжці є захоплена похвала «Федри» Расіна) і краси, яку він знаходив на лише в мистецьких і літературних творах, але також у людських вчинках і, звісно, в природі і речах. Якийсь достойний вчинок, прояв безкорисливості, солідарна дія пробуджують, каже він, відчуття краси, яке можна порівняти з тим, яке викликають чудовий краєвид, милозвучна музика або життя, що протікає у стриманості, повазі до ближнього, дружбі і бездоганній поведінці. У своїх висновках він згадує «оте бажання краси, яке в нас породжують як живі, так і неживі предмети» (с. 570).