Поклик племені

Сміт мав спартанське життя, яке було зосереджене на дослідженні і написанні його праці. Він нечасто виходив у світ; зазвичай робив довгі прогулянки морським узбережжям, і легенда оповідає, що іноді його, дуже засапаного, бачили в селах за кілька миль від його дому — він перебував у стані повного самозаглиблення, з якого його витягало лише калатання церковних дзвонів або дзвіночки овечої отари. В хвилини дозвілля він розважався ботанікою, класифікуючи рослини в своєму саду за систематикою шведського натураліста Карла Ліннея, чиїми дослідженнями був вражений. Одну зі своїх нечисленних мандрівок він здійснив, аби побувати на уродинах свого колишнього учня, герцога Баклю, який пошлюбив Елізабет, доньку герцога Монтегю. В маєтку цієї пари, палаці Далкіт на околицях Единбурга, він провів кілька місяців.

Хоча в його чудовій бібліотеці в Керколді було зібрано велику частину економічного та політичного матеріалу, потрібного йому для консультацій, з його листування, в якому він просить друзів з Великої Британії та Європи надсилати йому книжки, брошури та дані, ми бачимо, яким важким завданням було написання «Багатства народів» і скільки років це тривало.

Весною 1773 року Сміт вирішив покинути Керколді і перебратися до Лондона, де він житиме наступні три роки. Там він дописав свою книжку. Але перед тим вирішив написати заповіт. Виконавцем духівниці він призначив Девіда Г’юма, якому треба було відіслати рукопис «Багатства народів», якщо він помре, не дописавши його. А ще він розпорядився, аби всі його папери було знищено, за винятком невиданої «Історії астрономії»: його друг мав вирішити, чи варто її видавати. Вважається, що написати заповіт його спонукали проблеми зі здоров’ям, але насправді впродовж сімнадцяти років, які йому ще лишилося прожити, він не мав фізичних недуг, які б сильно псували йому життя. І ніколи не було переконливого пояснення, чому він вирішив спалити свої рукописи.

На відміну від цілком усамітненого перебування в Керколді, в Лондоні Сміт провадив насичене світське життя. Він зустрічався і дискутував з друзями у двох клубах з величезним суспільним та інтелектуальним престижем, членом яких він був: Лондонському королівському товаристві і Клубі, а також у приватних домах високопоставлених і заможних людей, де він знайомився і спілкувався з такими впливовими політиками та інтелектуалами, як Едмунд Берк, Едвард Ґіббон і Семюел Джонсон. Здебільшого співрозмовники, які зазвичай з гумором сприймали його неодмінну розсіяність, вважали його симпатичним. Винятком був Семюел Джонсон, в дискусії з яким Сміт, схоже, втративши свою звичну добродушність, так роздратувався, що згадав його матір. Тож не дивно, що знаменитий лексикограф і літературний критик відгукуватиметься про нього доволі різко: що він був «понурий, як пес», слинявий і «перехиливши кілька келихів вина, робився дуже неприємним типом»[8]. Адам Сміт з не меншими сарказмом і зневагою відгукуватиметься про великого англійського філософа, мандрівника та критика[9].

«Багатство народів»

Ця книжка вийшла друком 9 березня 1776 року, і перше видання накладом 500 примірників розійшлося за пів року; від своїх видавців Сміт одержав 300 фунтів. Майже в той самий час у Великій Британії з’явився ще один шедевр західної культури: «Історія занепаду та загибелі Римської імперії» Едварда Ґіббона. Друге видання «Багатства народів» було опубліковане кількома роками пізніше з деякими змінами; у третьому, що вийшло 1784 року, було багато виправлень і доповнень. За життя Адама Сміта були видані ще четверте (1786) і п’яте (1789) у новій редакції з уточненнями, а також переклади книжки французькою (їх було три), німецькою, датською та італійською мовами[10]. В Іспанії іспанською мовою цю працю переклав Карлос Мартінес де Ірухо, опублікували у 1791 році, але про книжку донесли в Священний трибунал (Іспанську інквізицію) і наступного року її було заборонено. Через три роки, 1794-го, у Вальядоліді вийшов друком короткий компендіум цього твору без зазначення імені Адама Сміта на обкладинці[11].