Поклик племені

Його ідея новопосталої Республіки була дещо наївною та ідеалістичною — «створити сильну, перспективну і щедру республіку» (с. 64), — але він однозначно не приймає монархію: звинувачує її в тому, що вона перетворилася на «субстанціональний безлад» і служить «консервативним класам», чий «абсентеїзм» він енергійно засуджує, а ще ганьбить їх за те, що вони виводять з країни капітали і зовсім не цікавляться долею Іспанії в той момент, коли витворюється нова держава. Він заявляє, що не є католиком, і пояснює, що його ліберальна і демократична сутність зробила з нього демократа: «Я прийшов до Республіки, як і багато інших, спонукуваний палким сподіванням на те, що нарешті, через багато сторіч, нашому народу, його добрій волі, дозволять направити власну долю, упорядкувати самого себе, як це робить кожен здоровий організм; цілком вільно, без жодного насильства, заново об’єднати свої внутрішні спонукання — задля того, щоб у нашому суспільстві кожен індивід і кожна група були тими, ким вони є, не спотворюючи через тиск чи протекцію своєї щирої справжності» (с. 156).

Його ідеї щодо нової республіки були дуже загальними і риторичними — він виступав за автономію і проти федералізму — і в кожному разі аж ніяк не передбачали насильства, що запанує в країні через розгнузданий екстремізм правих і лівих, насильства, яке все більше тривожило громадянський сектор, який, як і він сам, сподівався від нового режиму епохи економічного прогресу, спокою і стабільності, свободи і цивілізованого співіснування політичних сил; Ортеґа визнає, що не розуміється на економічній темі; однак він інстинктивно розуміє, що це основне і вирішальне питання для успіху чи провалу нового режиму. Тому він радить сформувати експертну групу економістів, яка б консультувала уряд щодо його економічної політики, навіть якщо це будуть закордонні спеціалісти, коли в самій Іспанії немає висококласних спеціалістів і професіоналів у фінансових питаннях.

Ґречність філософа

Читати Ортеґу завжди є задоволенням, естетичною насолодою — через красу і невимушеність його стилю: чіткого, пластичного, ясного, вишуканого, з невичерпним вокабуляром, приправленого іронією і доступного всякому читачеві. Через цю останню особливість його прози дехто заперечує, що він є філософом, і каже, що він лишався всього лиш літератором чи журналістом. Я був би радий, якби це було так, бо якби засновок, яким надихається це елімінаційне судження, був правдивим, філософія була би зайвою, з її функцією цілком би дали собі раду література й журналістика.

Іноді його письмо і справді було витіюватим — як тоді, коли він писав «незагайний» замість «негайний», і що з двох завдань, які він визначив для інтелектуала — перечити і спокушати, — через кокетство і марнославство він подекуди занедбував перший обов’язок заради другого. Однак ці поодинокі слабкості є більш ніж компенсовані енергією і вишуканістю, що ними його талант був здатен насичувати ідеї, які в його есеях часто схожі на живих і непередбачуваних персонажів бальзаківської «Людської комедії», якою він так захоплювався в юності. Гуманізації його ідей сприяло тяжіння до реалізму, яке, як і у великій іспанській літературній і живописній традиції, було невіддільним від його інтелектуального покликання. Ні філософія зокрема, ні культура загалом не мусять бути просто риторичною акробатикою, нарцисичною гімнастикою обраних. Для цього «елітариста» місія культури не могла бути демократичнішою: змішатися зі щоденним життям і живитися ним. Задовго до того, як французькі екзистенціалісти розвинули свою тезу про «угоду» інтелектуала зі своїм суспільством і часом, Ортеґа дійшов до цього переконання і застосовував його на практиці у всьому, про що писав. Та це не означає, що він писав про все; йому, наприклад, докоряли за те, що він промовчав, не висловившись ясно і чітко щодо результату громадянської війни і диктатури Франко. Та я вже пояснив приховані причини тієї мовчанки.

Одна з його знаменитих фраз: «Ясність — це ґречність філософа»; то максима, якою він завжди керувався, коли писав. Я не думаю, що ці його намагання бути доступним, натхненні прагненням Гете завжди йти «від темного до ясного», яке він називав «люциферовою волею», збіднюють його ідеї і зводять його до ролі всього лиш популяризатора. Навпаки, однією з його великих чеснот є здатність доносити до широкої публіки, непосвячених читачів, великі теми філософії, історії і загалом культури так, аби вони могли їх зрозуміти і відчути себе дотичними до них, при цьому не спрощуючи і не зраджуючи питання, які він розглядав. До цього його привела журналістика, певна річ, і лекції, які він читав для широкої розмаїтої публіки, до якої він намагався достукатися, переконаний, що ідеї, замкнені в аудиторії чи професійному зібранні, далеко від агори[27], всихають. Він твердо вірив, що філософія допомагає людям жити, вирішувати їхні проблеми, ясно сприймати світ, який їх оточує, і тому вона не повинна бути винятковим надбанням філософів, але доходити до звичайних людей.