Поклик племені

У 1945 році Ортеґа повертається до Іспанії, переконаний, що завершення світової війни приведе до трансформації диктатури Франко. То була помилка, і він дорого за неї заплатив, бо на батьківщині (з якої він, до речі, надовго тікав до Португалії) його, з одного боку, осипали прокльонами найреакційніші прошарки режиму, які не пробачали йому антиклерикалізму, а з іншого — йому доводилося, як котові, викручуватися зі спроб реабілітувати його з боку тих, хто хотів використати його і перетворити на фалангістського протоідеолога. Крайнім виявом дурості цих намагань став тиждень духовних практик, організований факультетом гуманітарних наук Мадридського університету Комплутенсе заради «навернення Ортеґи-і-Ґассета», і систематичні заклики з амвонів, аби філософ узяв приклад зі свого колеги Мануеля Ґарсії Моренте, якого таки торкнувся святий дух і наставив на добрий католицький шлях. Ортеґа, попри свій боязкий характер, за який йому докоряють деякі критики, витримав неймовірний тиск, об’єктом якого став — і не лише офіційний, але й з боку людей, які його поважали і яких поважав він, — і не написав жодного рядка, який би спростовував ті ідеї, які напередодні смерті Ортеґи змусили франкістський режим устами Аріаса Сальґадо, міністра інформації в уряді Франко, дати іспанській пресі це гротескне розпорядження: «З огляду на ймовірність можливої кончини дона Хосе Ортеґи-і-Ґассета, цей часопис повідомить новину з повним переліком титулів на дві колонки, додавши — за бажання — лише одну хвалебну статтю, не забуваючи згадати у ній його політичні та релігійні помилки і в жодному разі не називаючи його “учителем”».

Помилки Ортеґи не були помилками боягуза чи опортуніста; щонайбільше — наївної людини, яка вперто намагалася уособлювати собою помірковану, цивільну і реформістську альтернативу в момент, коли та не мала жодної можливості втілитися в іспанській дійсності. Не варто як звинувачення шпурляти йому в лице його нерішучість і сумніви. Вони показують драматичну долю інтелектуала до мозку кісток, який цілком виправдано не сприймав крайнощі, нетерпимість, абсолютну істину, націоналізм і будь-які догми — релігійні чи політичні. Мислителя, який власне через це здавався людиною не з цього світу, старожитністю, коли демократичне співіснування розвіялося внаслідок лютого зіткнення громадянської війни, а згодом — упродовж тоталітарної ночі. Не лише Ортеґу, але й демократичну і ліберальну позицію потрясла і морально знищила гекатомба громадянської війни. І що ж тепер? Хіба ті ідеї Ортеґи-і-Ґассета, що їх однаково зневажали марксисти і фашисти, не є у багатьох сенсах живою, напрочуд актуальною дійсністю в плюралістичній, вільній і громохкій Іспанії, якою вона є нині? Замість того, аби знецінити і викреслити його, сучасна історія підтвердила, що Ортеґа-і-Ґассет є найбільш впливовим і послідовним мислителем, якого за всю свою історію дала демократичній і світській культурі Іспанія. А також тим, хто найкраще писав.

Сучасне ліберальне мислення може багато чого взяти з ідей Ортеґи-і-Ґассета. Передусім заново відкрити: всупереч тому, що, схоже, припускають ті, хто намагаються звести лібералізм до економічного рецепту вільного ринку, рівних правил гри, низьких мит, контрольованих державних видатків і приватизації підприємств, він перш за все є позицією щодо життя і суспільства, заснованій на толерантності і повазі, любові до культури, бажанні співіснувати з інакшим, з інакшими, на неодмінному захисті свободи як найвищої цінності. Свободи, яка водночас є двигуном матеріального прогресу, науки, мистецтва та літератури, а також тієї цивілізації, яка уможливила суверенного індивіда — з його незалежністю, правами та обов’язками у постійній рівновазі з правами та обов’язками інших, які захищає правова система, що гарантує співіснування у розмаїтості. Економічна свобода є наріжним каменем — але у жодному разі не єдиним — ліберальної доктрини. Звісно, дуже шкода, що багато лібералів покоління Ортеґи цього не знали. Але не менш небезпечно зводити лібералізм до економічної політики функціонування ринку з мінімальним державним втручанням. Хіба фіаско, якого в останні десятиріччя зазнали стільки намагань лібералізувати економіку в Латинській Америці, Африці і самій Європі, не є наочним доказом того, що економічні рецепти можуть самі по собі з тріском провалитися, якщо не опиратимуться на комплекс ідей, які їх обґрунтовують і роблять прийнятними для громадськості? Ліберальна доктрина — це культура в найширшому значенні цього слова, й есеї Ортеґи-і-Ґассета на кожній своїй сторінці чітко і захопливо це відображають.