Поклик племені

Коли часто звертаєшся до творчості письменника — так довго, як я робив це з Ортеґою, — навіть якщо це буде потроху щодня, пізнаєш його так (я хочу сказати — особисто), що, після стількох читань і перечитувань, з’являється відчуття, ніби ти з ним на короткій стопі, бував на тих дружніх зібраннях, які, як описував їх Хуліан Маріас та інші його учні, були пречудовими. Мабуть, він був надзвичайним співрозмовником, дискутантом, викладачем. Читаючи його найкращі есеї, чуєш Ортеґу: його красномовне мовчання, лункий хльост незвичного прикметника, закрутисту фразу, яка раптом обривається, підбивши риску під доводом з риторичним зухвальством матадора. Справжнісінька вистава.

Останніми роками лівиця дуже підірвала авторитет Ортеґи, називаючи його (як це робить Ґреґоріо Моран у книжці «Маестро і пустка: Ортеґа-і-Ґассет і культура франкізму»[28]) таємним поплічником франкістів під час громадянської війни — твердження, яке ґрунтується на непереконливих аргументах, на кшталт того, що сини філософа боролися на боці заколотників, що він дружив і підтримував листування з деякими дипломатами-франкістами чи, скориставшись допомогою посланника франкістів у Великій Британії, намагався опублікувати у лондонському «Таймс» текст, в якому критикував європейських інтелектуалів за те, що вони стали на бік Республіки, не розуміючи до кінця іспанської проблематики. Також не виглядає серйозним — і є попросту пліткою — поголос, згідно з яким Ортеґа через посередництво третьої особи пропонував Франко писати йому промови. Яка нісенітниця! Ніколи не було представлено переконливого доказу цього і в його листуванні немає найменшої вказівки на те, що це правда. Насправді (і книжка Морана знай це показує), якби Ортеґа хотів стати частиною франкістського режиму, той прийняв би його з розпростертими обіймами, бо — нападаючи чи змушуючи його замовкнути — водночас не раз намагався його підкупити. Досить було примкнути до нього публічно. Ортеґа ніколи цього не робив.

Також не дискредитує його те, що він продовжував отримувати належну йому університетську платню, коли досягнув пенсійного віку — людина скромного достатку, він заслужив на цю плату своєю багаторічною працею, — але, без сумніву, було би краще, якби він не вертався в Іспанію і помер у вигнанні або зайняв супротивну і недвозначну позицію відносно диктатури. Бо скількох непорозумінь тоді можна було б уникнути щодо того, ким він був, у що вірив і що обстоював, і як легко нині з нього можна було б зробити політично коректну фігуру. Насправді, коли вибухнула громадянська війна, Ортеґа не став ні на чий бік; зроблений ним вибір було стерто на порох під час протиборства — насправді ще до нього, у заворушеннях, вбивствах і політичній поляризації в часи Республіки, — і він залишився на нічийній землі. Попри це, і знаючи, якою вразливою та відособленою є його позиція, він залишався їй вірним до кінця. Це була непрактична позиція у тій ситуації страшного розколу суспільства і войовничого маніхейства, в якій не було місця відтінкам і поміркованості, але вона була чесною. Той цивільний, республіканський, демократичний, плюралістичний режим, який Ортеґа захищав у 1930-1931 роках у «Республіканському об’єднанні інтелігенції», в кортесах і пресі, аж ніяк не збігався з тим, що встановилося в Іспанії після падіння монархії. Це також не був фашистський путч, тому Ортеґа утримався від того, аби під час війни публічно ставати на бік котроїсь із конфліктуючих сторін, а згодом — примкнути до режиму, який встановили переможці.